Реферат на тему "Політичні еліти 2"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Реферат на тему Політичні еліти 2

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Реферат *
Размер: 31.03 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Ник
1 2 Следующая страница

добавить материал

“ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ”
Навчальна література:
1.                 Конституція України. – К., 1996.
2.                 Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.
3.                                   Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000. (С. 206-217).
4.                 Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998.
5.                 Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003. (С. 122-134).
6.                 Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.

Політичне лідерство. роль лідерства в умовах армії.
Ø    Політичне лідерство як суспільне явище.
Ø    Типологія політичного лідерства. Роль лідерства в умовах армії.
У науковій літературі термін «еліта» (французького походження – кращий) має багато визначень, зокрема це:
·                   люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето);
·                   найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска);
·                   люди, які володіють владою(Т. Етімоні);
·                   люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом;
·                   люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищім почуттям відповідальності (Х. Ортега-і-Гассет);
·                   люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч) та інші визначення.
Існування політичних еліт найвиразніше проявляється в політичному лідерстві, яке полягає в тому, що окремі особи відіграють у політиці провідну роль, здійснюють переважний вплив на інших людей – громадян, виборців чи членів політичної організації. У кінцевому підсумку влада – це влада лідерів, хоча вони й намагаються діяти від імені народу. Народовладдя у його, так би мовити, чистому вигляді неможливе в принципі.
Лідерство відображає об’єктивну необхідність в організації спільної діяльності людей. Суспільний характер і поділ праці передбачають узгодженість індивідуальних трудових зусиль людей. Цю функцію щодо упорядкування діяльності людей та управління суспільними процесами і здійснюють лідери. Тому лідерство існує скрізь, де є групова, колективна діяльність
Феномен лідерства вивчають різні науки. Так, психологія досліджує особливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство в соціальній системі. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи чи організації. Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.
Політичне лідерство як суспільне явище.
Лідерами (англ. leader – ведучий, керівник) називають тих, хто перебуває попереду, впливає на інших для інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює яку-небудь організацію чи рух. У загальному вигляді лідер може бути визначений як „особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства”. Відповідно лідерство визначається як „один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії”.
Політичне лідерство є одним із різновидів лідерства взагалі. Воно може бути визначене як „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав”. Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищому – державному – рівні.
Щодо визначення самого феномену політичного лідерства серед науковців особливих розбіжностей немає. Складніша ситуація з визначенням політичного лідера. Традиційно він визначається як „глава, керівник політичної партії, громадської організації тощо”. Це визначення чітко говорить про те, що лідерами є керівники політичних партій і громадських організацій. Однак така його конкретність породжує низку питань. Чи є, скажімо, лідером глава держави, який не очолює політичну партію? Якщо обраний на загальних виборах президент держави, безперечно, виступає загальнонаціональним політичним лідером, то чи є ним монарх, що успадковує владу, або генерал, який став президентом у результаті здійсненого ним воєнного перевороту? А якщо такий генерал припинив громадянську війну в країні і привів її економіку від глибокої кризи до процвітання? Залишається нез’ясованим і питання про те, чи є політичними лідерами члени парламенту, депутати й керівники органів місцевого самоврядування. Скажімо, чи може вважатися політичним лідером сільський голова, обраний на цю посаду жителями села?
У пошуках відповідей на ці й подібні запитання будемо виходити насамперед із того, що немає жодних підстав вважати політичними лідерами лише керівників політичних партій і громадських організацій. По-перше, тому, що політичне лідерство виходить за межі політичних партій і громадських організацій і може існувати в неформальних об’єднаннях, на місцевому, регіональному й загальнонаціональному рівнях, причому незалежно від партійності лідерів. По-друге, тому, що далеко не всі громадські організації є суб’єктами політики, а їхні керівники – політичними лідерами. Політичне лідерство постійно є лише в громадсько-політичних об’єднаннях: молодіжних, жіночих, професійних спілках тощо, а в неполітичних громадських організаціях виявляється лише ситуативно – тоді, коли вони, взаємодіючи з політичними інститутами, виступають як групи інтересів.
Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій і громадсько-політичних організацій та рухів, потрібно конкретизувати ознаки лідерства й лідера як особи (чи групи людей), яка консолідує зусилля оточення та активно впливає на нього для досягнення певних цілей.
Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру. Механізм реальної влади спирається або на повноваження суб’єкта, або на його авторитет, чи на те й інше разом. Влада, заснована на повноваженнях, передбачає обов’язкове підкорення суб’єкту, зумовлене наявністю у нього права й можливості примушувати. Усі повноваження зазвичай відображені в законодавчих актах і посадових інструкціях, їхній обсяг визначається місцем суб’єкта в ієрархії політичної влади і не залежить від індивідуальних здібностей тієї особи, яка його посідає. На відміну від повноважень авторитет дає змогу здійснювати владу без примусу, впливом самої особи суб’єкта.
Лідерство, отже, є виявом не авторитету влади, а влади авторитету. Оскільки лідера створює авторитет, він ніким офіційно не призначається і навіть не затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між суб’єктом і об’єктом політики, суть яких полягає у свідомому й добровільному підкоренні лідеру всіх тих, хто за ним іде. Визнання авторитету лідера оточенням та добровільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.
Зазначене дає можливість з’ясувати співвідношення між лідерством і керівництвом у політиці. В їх межах здійснюється практично однаковий процес розвитку суб’єкт-об’єктних відносин, коли в суспільстві існують відносини підкорення і один суб’єкт має можливість впливати на інших. Керівництво й лідерство розрізняються мірою використання авторитету. Під керівництвом розуміють управління, яке здійснюється в межах офіційних повноважень, виконання волі керівника відбувається завдяки його владі.
На відміну від керівництва лідерство – це вплив особистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життєдіяльності. Політичний керівник, який не користується авторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він обіймав. Водночас політичним лідером може бути й така особа, яка формально не обіймає керівних посад ні в політичних партіях чи громадсько-політичних організаціях, ні в органах державної влади, але здобула визнання своєю політичною діяльністю, наприклад боротьбою за демократію, права людини, державну незалежність тощо.
Немає жодних підстав обмежувати політичне лідерство лише вищим керівництвом держави та лідерами політичних партій і громадсько-політичних організацій. Феномен лідерства буває на всіх рівнях політичних відносин – від вищих органів держави до органів місцевого самоврядування, а також всередині політичних партій і громадсько-політичних організацій як у загальнонаціональному, так і в регіональному масштабі.
У політології існує кілька підходів до пояснення природи політичного лідерства. По-перше: лідерство розглядається як вплив на інших людей. Такий вплив має ряд особливостей: по-перше, він мусить бути постійним; по-друге, вплив має здійснюватися на все оточення лідера, яким залежно від масштабу лідерства може бути група, організація, соціальна спільність чи суспільство в цілому; по-третє, політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб; по-четверте, вплив лідера спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.
По-друге: феномен політичного лідерства пояснюється на основі структурно-функціонального підходу. Суспільство розглядається як складна, ієрархічно організована система соціальних позицій і ролей, а лідерство – як управлінський статус, керівна посада, становище в суспільстві, пов’язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій. У теорії політичного менеджменту й маркетингу лідерство розглядається як своєрідне підприємництво, здійснюване на, специфічному – політичному ринку. Як на економічному ринку виробник пропонує споживачеві товар в обмін на, гроші, так і на політичному ринку лідер в обмін на керівну посаду в державі пропонує виборцям специфічний товар – програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство. Кожен із цих підходів розкриває певний аспект політичного лідерства.
Загалом політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей.
Існує кілька концепцій політичного лідерства. Основними з них є концепція рис, ситуативна, послідовників і психологічна. Першою виникла у XIX ст. концепція (теорія) рис, яка склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Засновник – англійський психолог Френсіс Гальтон (1822-1911). Згідно з цією концепцією лідерство с результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис. На основі аналізу історичних постатей вчені намагалися з’ясувати набір обов’язкових чи бажаних рис особи лідера. Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис, притаманних політичним лідерам, називались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Проте з’ясувалося, що таких рис, які були б притаманними лише політичним лідерам, немає. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис особи взагалі. З’ясувалося, що різним лідерам можуть бути властиві й протилежні риси. Навіть такі, здавалося б, необхідні для лідера властивості, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявилися небезсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу.
В процесі розроблення концепції рис з’ясувалося, що набір рис лідера значно відрізняється залежно від історичних епох та особливостей конкретних держав. А досліди з різними експериментальними групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визнаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої концепції витоків політичного лідерства – ситуативної.
Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ лідерства і трактує його як функцію ситуації. За цією концепцією причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Саме обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій. Американський психолог А. Голднер пише: „ситуаційний підхід переваг не відображає, якості особистості відіграють важливу роль, але в одній ситуації особистість стає лідером, а в іншій – ні”.
У межах ситуативної концепції деякі вчені доходять висновку про те, що в сучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна людина, яка є функцією ситуації, керівником, що підкоряється обставинам. Очевидно, що коли концепція рис абсолютизує значення індивідуальних якостей лідера, то ситуативна концепція, навпаки, перебільшує значення обставин. Вона недооцінює роль людської активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного значення у функціонуванні політичної системи.
Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепція визначальної ролі послідовників (конституентів). Вона трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані конституентів, тобто всіх суб’єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. На перший план концепція послідовників висуває аналіз не самих лідерів чи об’єктивної ситуації, а потреб та інтересів оточення лідера, його послідовників. Вважається, що аналіз складу послідовників багато в чому допомагає зрозуміти й передбачити політичну поведінку лідера. Сприймаючи лідера й ситуацію, послідовники в кінцевому підсумку визначають або заперечують саме лідерство, група сама вибирає такого лідера, який її влаштовує. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а в психології і запитах його послідовників.
Послідовники водночас перебувають під безпосереднім впливом лідера. Взаємодія лідера з послідовниками – це двосторонній рух. Лідери мають змогу значною мірою змінювати свою соціальну опору. Самостійність лідера стосовно послідовників прямо залежить від характеру політичного устрою, ступеня концентрації влади в руках керівника, від політичної культури суспільства в цілому.
Концепція послідовників визначає лідерство через ставлення оточення до самого лідера. Вона розглядає лідера та його конституентів як єдину систему. При цьому відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов’язаних ланок: конституенти – послідовники – активісти – лідер. А це свідчить про те, що в демократичних державах претенденти на лідерство, керівні посади можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями не просто найближчого оточення чи навіть послідовників, а більш широкого загалу – конституентів. Водночас прихильники концепції послідовників вважають, що визначальна роль оточення справляє на лідера негативний вплив, примушуючи його йти на поводу у натовпу. У цьому вони вбачають основну причину відсутності у наш час таких видатних особистостей, які діяли в минулому.
1 2 Следующая страница


Політичні еліти 2

Скачать реферат бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/24400



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com