Реферат на тему "Анархістський рух в Україні у 1917 1921 рр "




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Реферат на тему Анархістський рух в Україні у 1917 1921 рр

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Реферат *
Размер: 55.69 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Ольга
1 2 3 Следующая страница

добавить материал

Реферат
з історії України на тему:
«Анархістський рух в Україні у 1917–1921 рр.»

Зміст
Вступ
1. Розгортання роботи анархістських організацій
2. Діяльність Конфедерації анархістських груп «Набат»
3. Виникнення, еволюція та крах махновщини
Висновки
Література

Вступ
Анархістський рух в Україні 1917–1921 рр. є одним з найменш досліджених і найбільш суперечливих явищ новітньої української історії. Перші радянські дослідження з анархістської тематики, що з’явилися в СРСР у 20‑х – на початку 30‑х років (Я. Яковлєв «Русский анархизм в Великой русской революции», М. Равич-Черкаський «Анархисты (Какие партии были в России)», М. Залежський «Анархисты в России»), були спрямовані на ідейний розгром теорії і практики анархізму. Але поряд з цим в цих працях анархістський рух розглядався в його поступальному розвитку, простежуються спроби з’ясувати соціальну базу анархістських організацій. Серед досліджень довоєнного періоду певне значення мають праці анархістів, які в 20‑х роках емігрували з СРСР.
У повоєнні десятиліття якісний рівень досліджень з анархістської проблематики значно зріс. Залучення архівних документів, матеріалів періодики дало змогу суттєво розширити джерельну базу. Разом з тим у працях В. Коміна («Анархизм в России», «Махновщина в гражданской войне в России»), С. Канева («Октябрьская революция и крах анархизма», «Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма»), Є. Корноухова («Борьба партии большевиков против анархизма в России») ще дуже відчутний вплив ідеологічних штампів та старих підходів до розгляду історії анархізму, закладених у 20–30‑х роках.
Наприкінці 80‑х років вперше з’являються дослідження з історії саме українського анархістського руху. Серед них: монографія О. Лебеденка «История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.)», який намагається прослідкувати розвиток анархістського руху в нашій країні з моменту його зародження і шукає глибинні витоки впливу анархічних ідей на суспільство; дисертація В. Савченка «Политика Советского государства по отношению к анархистскому движению на Украине», де також значна увага приділяється історії цього руху та ін. В цілому дослідники кінця 80–90‑х років підходять до вивчення анархістської проблематики більш об’єктивно, ніж їх попередники, але деякі етапи історії анархістського руху досі залишаються майже невідомими.
Серед головних дійових осіб Жовтневої революції та громадянської війни привертає увагу яскрава, своєрідна постать легендарного Нестора Махна. Анархіст, стихія, партизанський стратег і тактик, селянський вождь і герой. [9, с. 10] Породженню легенд сприяв той факт, що Нестор Махно був неординарною особистістю: він командував своєю армією, чисельність якої доходила в різні періоди до кількох десятків тисяч людей, не маючи жодної військової освіти, жодного дня не прослуживши в армії. [2, с. 79]
Ім’я легендарного бунтаря привертало та привертає увагу не лише істориків, але й численних письменників, поетів, кінематографістів, художників. Про Нестора Махна писали О. Толстой, В. Винниченко, О. Гончар та багато інших майстрів слова. Одні називали його «катом буржуазії й доброчинцем пролетаріату», інші – «суворим, нещадним деспотом, убивцею й погромником, якого не бачив світ». Для висвітлення образа Нестора Махна чимало зробив кінематограф. Це насамперед такі фільми, як «Червоні диявлята», «Пархоменко», «Ходіння по муках» та ін. [4, с. 4]
Однією з особливостей очолюваного Нестором Махном руху було те, що він воював проти всіх урядів та режимів, але не вважав і себе владою, а тільки виконувачем волі народу. Саме це викликало в мене зацікавленість його постаттю, бажання простежити путь однієї з найбільш суперечливих та неоднозначних особистостей історії України, розглянути його історичний портрет. В якості першоджерел я спиралася на спогади самого Нестора Івановича Махна, які він зібрав у книжці «Гуляй-Поле», а також нарис В.М. Волковинського «Батько Махно».
Завданням моєї роботи також є дати огляд анархістського руху 1917–1921 рр. в Україні, охарактеризувати загальні риси і тенденції в діяльності анархістських організацій під час революцій та громадянської війни і як кінцева мета – виявити головні причини поразки анархістського руху в Україні. Роль махновщини в анархістському русі розглядається в окремій частині моєї роботи, бо це явище на перших етапах своєї еволюції не спиралося на принципи та ідеї анархізму, тому, на мою думку, заслуговує на окремий розгляд.
Хронологічні рамки даної роботи зумовлюються тим, що саме в 1917 р. почався новий етап у розвитку українського анархізму, своєрідним поштовхом до якого став крах Російської імперії. Завершується цей етап у 1921 р. повним розкладом та знищенням анархістських організацій.

1. Розгортання роботи анархістських організацій
На момент Лютневої революції (1917 р.) анархістські групи України перебували в дуже тяжкому становищі. Небачено жорстокий терор царського уряду, ідеологічна і організаційна роздробленість анархістів поряд з елементами внутрішнього розкладу в їх русі призвели до того, що на цей час більшість з них була знищена, перебувала на каторзі чи в еміграції або свідомо відійшла від активної діяльності. На початок 1917 р. анархістські групи діяли тільки в Києві, Катеринославі та Харкові. [6, с. 262]
Однак в обстановці революційної ейфорії, що охопила суспільство після несподівано легкої перемоги над самодержавством, анархісти починають нарощувати свій вплив. Економічна криза, невпинна радикалізація та поляризація суспільства, політичне безладдя і неспроможність нової влади розв’язати соціально-економічні та політичні проблеми, поставлені революцією, тільки активізували цей процес.
З весни 1917 р. в Україні почалося бурхливе зростання кількості анархістських організацій. Збільшувалися старі та виникали нові групи в Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську, Миколаєві, Севастополі, Павлограді та інших містах. [6, с. 263] У цей же час відновлюють активну діяльність й сільські групи. Так, гуляйпільська група анархістів-комуністів, яку очолив Нестор Махно, уже в березні 1917 р. налічувала 80 членів. [1, с. 19] Намагалися проводити певну роботу на селі і зміцнілі міські групи.
Анархісти створювали свої клуби, читальні, виступали з лекціями на промислових підприємствах. З весни 1917 р. ведеться активна пропаганда ідей анархізму у військових частинах. Особливо великою популярністю анархісти користувалися на Чорноморському флоті.
Іншим різновидом діяльності анархістів було створення сільськогосподарських комун в основному в захоплених поміщицьких маєтках. Загалом цей процес був досить поширений у 1917 р. в Україні. Анархісти виступили також за участь у всіх видах кооперації та налагодження прямого товарообміну між містом і селом.
В 1917 р. анархістські групи України розгорнули активну видавничу діяльність. Крім періодичних видань «Свобода внутри нас» (Київ), «Рабочая мысль», «Хлеб и Воля» (Харків), «Голос анархиста» (Катеринослав), з’явилася велика кількість брошур, листівок та прокламацій. За допомогою них анархістам вдалося зміцнити вплив на маси.
Про зміцнення анархістського руху свідчило й проведення 18 – 22 липня 1917 р. в Харкові Південноросійської конференції анархістських груп, яка ухвалила рішення скликати 30 вересня 1917 р. в цьому ж місті Всеросійський з’їзд анархістів. Для його підготовки було створено Тимчасове інформаційне бюро. [3, с. 4]
В дні жовтневого перевороту анархісти виступили разом з більшовиками, які намагалися використати їх як бойовий, руйнівний елемент. Представники анархістських організацій увійшли до багатьох ревкомів. У Києві, Катеринославі, Олександрівську, Одесі та інших містах і селищах України анархісти спільно з більшовиками вели боротьбу проти військ Тимчасового уряду, Каледіна, Центральної Ради.
Таким чином, 1917 р. в Україні створився один з найбільших та найактивніших анархістських центрів на території колишньої Російської імперії. Проте у цьому році діяльність анархістських організацій України ще не набула такого широкого розмаху, як у Москві та Петрограді. Бракувало українських досвідчених лідерів анархістського руху. Найбільш відомі з них періоду 1905–1908 рр. – І. Гроссман-Рощин, М. Музиль, Я. Новомирський, І. Жук, – намагаючись перебувати в епіцентрі революційних подій, як правило, зосереджували свою діяльність у столицях, де перспективи руху в той час виглядали оптимістичніше. [3, с. 5] Але вже у 1918 р. анархісти України за рівнем впливу на маси починають переважати своїх російських однодумців.
В цілому діяльність анархістів навесні – восени 1917 р. була спрямована на «підштовхування» революції. ЇЇ основною тезою було прагнення до комуністичного способу життя, свободи і рівності. Анархісти мріяли про повне зруйнування держави і капіталу, які задавили ці прагнення, вважали, що революція, яка почалася, закінчиться лише після повного знищення державницько-класового ладу. В травні 1917 р. Київська асоціація вільних анархістів у своїй декларації закликала боротися за негайну передачу знарядь праці трудящим, встановлення економічної рівності. [3, с. 5]
Взагалі, характеристика програмних постанов і методів діяльності різноманітних течій є однією з найскладніших проблем в історії анархістського руху в Україні, що зумовлено низкою чинників. По-перше, відсутність досвіду легальної діяльності, організаційна роздробленість анархістських організацій, недостатня підтримка їх населенням, швидкоплинні зміни суспільної обстановки змушували анархістів йти за подіями, а не формувати сприятливу для себе ситуацію. По-друге, анархістський рух залишився розколотим не тільки в організаційному, а й в ідеологічному плані. В 1917–1921 рр. він розпався більш як на півтора десятка течій і напрямків. Основними серед них були анархо-комунізм і анархо-синдикалізм, принцип розмежування між якими особисто для мене залишився не зовсім ясним. Адже, незважаючи на деякі суперечності між окремими течіями, існував ряд принципів, які об’єднували всі відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу; заперечення політичних форм боротьби і парламентаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснованого на експлуатації найманої праці; переконання, що революція взагалі і анархістська зокрема <…> здійснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо від мас. [3, с. 6] Як показує в своїй роботі А.М. Лебеденко, революцією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета боротьби, була визнана переважною більшістю анархістів і синдикалістами в тому числі. [7, с. 105–106]
Уособленням суперечностей між цими напрямками стало питання про ставлення анархістів до незалежних робітничих спілок-синдикатів. Саме воно розкололо анархістських рух в Україні ще в 1905–1907 рр. Незважаючи на неодноразові спроби об’єднання анархістських організацій, цей розкол подолати не вдалося. Тому, з формальної точки зору, анархо-комуністичний рух в Україні можна поділити на синдикалістський і антисиндикалістський.
Синдикалізм зародився наприкінці XIX ст. у Франції як спроба використати незалежні професійні спілки робітників для звільнення пригнобленого класу від влади держави і капіталу. Проте, визнаючи повне звільнення робітників шляхом експропріації і передачі синдикатам всього виробництва і розподілу за головну мету, прийнята в 1906 р. «Ам’єнська хартія» (основний документ, що визначав форми і напрямки діяльності синдикатів) визнавала синдикати основною формою організації робітників в їх боротьбі за скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати тощо. До того ж ця боротьба повинна була вестися проти конкретних підприємців. [7, с. 106] Отже, на практиці синдикалізм ставав традиційним профспілковим рухом, який хоча і мав підготувати соціальну революцію, але здійснення її відкладав на майбутнє.
Антисиндикалісти («чорнознаменці», «безначальці» 1905–1907 рр.) в своїй діяльності виходили з твердження про постійну готовність народних мас до соціальної революції. Дух руйнування володів ними протягом усього періоду існування анархістського руху в Україні. В профспілках вони вбачали лише форму обману пролетаріату, засіб відтягування революції.
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що поміркована схема синдикалістів суперечила радикальним настроям більшості анархістів, тому не була прийнята за наявних у Російській імперії суспільних обставин. Синдикалісти в нашій країні не сприймали ідей боротьби за часткові поліпшення, а виступали за негайне зруйнування всієї експлуататорської системи. Причому методи їх боротьби на практиці фактично були такими ж, як і методи опонентів.
Отже, відповідь на питання – в чому ж тоді полягала причина глибокого розколу, який роз’єднував анархістів України? – міститься, мабуть, в самій анархічній теорії, різній трактовці методів розв’язання поставленого завдання.  
Навесні 1917 р. синдикалісти розгорнули активну діяльність у профспілках і створили там свої центри, за що були піддані жорстокій критиці з боку анархо-комуністів (з 1917 р. відмінності між антисиндикалістськими напрямками в нашій країні майже зникають і за ними закріплюється загальна назва анархо-комуністів).
Але вже влітку 1917 р. синдикалісти зосереджують свою діяльність у фабрично-заводських комітетах (ФЗК). Основними центрами впливу синдикалістів стають Центральні Бюро фабзавкомів Харкова та інших міст України. Маючи більшість у цих органах, анархо-синдикалісти повели запеклу боротьбу проти профспілок, звинувачуючи їх у відмові від революційних методів боротьби та співробітництві з буржуазією. Синдикалісти закликали робітників до негайного захоплення підприємств і виступали за створення на базі фабзавкомів комун на засадах самоврядування. [3, с. 7]
Але діяльність синдикалістів наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. зустріла рішучу протидію більшовиків, які після жовтневого перевороту, втілюючи в життя доктрину про диктатуру пролетаріату, всіляко намагалися посилити централізацію. Роблячи ставку на більш централізовані профспілки, більшовики розраховували підпорядкувати їм ФЗК, хоча до Жовтня вони разом з анархістами відстоювали їх незалежність. Синдикалісти виступили різко проти централізаторської політики більшовиків, але, зрештою, зазнали поразки. Долю ФЗК остаточно вирішив І Всеросійський з’їзд профспілок, що проходив 7–14 лютого 1918 р. Він ухвалив більшовицьку резолюцію про перетворення ФЗК на місцеві органи профспілок. [5, с. 210]
Не добилися істотних успіхів у цей період і анархо-комуністи. Критикуючи своїх однодумців з синдикалістського крила за спроби очолити маси, вони вірили в самодіяльну силу народу і закликали трудящих до негайного зруйнування держави і захоплення виробництва та продуктів харчування. Але анархо-комуністи були відірвані від масового революційного руху і не мали реальної сили для втілення в життя своїх постулатів. [3, с. 8]     
Єдиною формою організаційної діяльності анархо-комуністичних груп були створення анархічних комун. У містах вони базувалися в основному в захоплених маєтках і об’єднували здебільшого ідейних анархістів, навколо яких зосереджувалися декласовані елементи, часто з кримінальним минулим. Комуни існували переважно за рахунок експропріацій, які фактично були звичайними грабунками. Це давало привід більшовикам в період, коли анархісти завдяки демагогічним закликам до грабунку награбованого і критиці властей за помірковану поведінку щодо буржуазії здобували значну підтримку серед певних прошарків населення і виходили з-під контролю, роззброювати анархістські загони і закривати комуни. Звинувачуючи анархістів у потуранні кримінальним елементам, більшовики також намагалися дискредитувати ідеологію анархізму як відверто бандитську. [3, с. 8]
Ці звинувачення не були безпідставними, бо грабунки під прикриттям анархізму набули такого розмаху, що деякі федерації оголошували, що будуть розстрілювати всіх, хто «примазався до анархізму з метою здійснення грабунків».
Кінець 1917 – початок 1918 рр. був одним з вирішальних періодів у розвитку анархістського руху в нашій країні. Після жовтневого перевороту анархісти, розуміючи, що революція не піде бажаним для них шляхом, всіляко сприяли більшовикам у поваленні «буржуазного» уряду, але водночас повинні були визначити своє ставлення до нової влади. Основним питанням, на яке анархісти мали дати відповідь, було їх ставлення до Рад. Саме воно призвело до нового розколу в лавах анархістів, який виявився глибшим, ніж розбіжності між анархо-комуністами і анархо-синдикалістами.
1 2 3 Следующая страница


Анархістський рух в Україні у 1917 1921 рр

Скачать реферат бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/51554



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com