Реферат на тему "Школа софістів уявлення про державу і право"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Диплом на тему Школа софістів уявлення про державу і право

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Диплом *
Размер: 102.6 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Таня
Предыдущая страница 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Следующая страница

добавить материал

У разі наявності державного фонду землі він служив резервом для наділу ділянками сімей громадян, які їх не мали. На цій основі громадяни могли вимагати від держави землі, і держава за звичай адекватно реагувала, оскільки саме державою було об'єднання тих же громадян. Цими вимогами, що періодично поновлювалися, стимулювалося завоювання римлянами Італії. Грецькі поліси, які мали мало родючої землі, шукали її для своїх громадян по всьому Середземномор'ю, заснувавши колонії [36; c.117].
Велика грецька колонізація VIII-VI ст. до н.е. розсунула межі еллінської полісної цивілізації, стимулювала саме цією потребою в землі. Лише спартанці знайшли її недалеко від Лаконіки, завоювавши сусідню Мессенію. У стародавній Спарті до складу державного фонду була включена вся земля. Громадяни-спартіати отримували рівні участки-клери, які вони не могли відчужувати. Держава ж забезпечувала спартіатам і робочу силу на їх клерах у вигляді рабів-ілотів. Тому спартіати, єдині зі всіх еллінів, були звільнені (відчужені) від трудового процесу, присвячуючи своє дозвілля суспільним і військовим заняттям. Громадянин був зобов'язаний шанобливо відноситися до своєї власності, особливо на землю. Земля і праця на ній розглядалися як найважливіше джерело добробуту і гідного життя. У античному суспільстві зберігалися рецидиви архаїчної психології, заснованої на відношенні до землі як до сакрального об'єкту. Тому праця на землі розглядалася як справа чести античного громадянина, а не засіб збагачення. Розбагатіти можна було швидше на торгівлі, ремеслі, лихварстві, війні. Землеробська ж праця служила демонстрацією якостей гідного громадянина. Він розглядався як праця першого сорту, тоді як ремесло, торгівля і інше, не дивлячись на велику прибутковість, були заняттями другого сорту. Ці заняття були властивіші чужоземцям і рабам. З цієї причини античні громадяни прагнули використовувати своїх рабів (чужоземців, найчастіше варварів) на допоміжних роботах, залишивши працю на землі за своєю сім'єю.
Зростання багатства, звичайно, незабаром призвело багато з них до необхідності допуску до землеробства і рабів. Але це обставлялося відповідним чином. На ранньому етапі раби допускалися до сімейних культів і свят, що дозволяло розглядати їх як молодшу частину сімейного колективу (тобто як своїх). У Римі, де сільськогосподарське використання рабів досягло найвищого в античності розквіту, раби, що працювали в маєтку, були організовані в подібність сімейного колективу, який так і називався «сільська спільнота» [53; c.73].
Зазвичай рабське прізвище римського сільського маєтку – вілли – було невеликим. Воно налічувало 9-15 чоловік рабів чоловіків, не рахуючи жінок і дітей, що порівняно з патріархальною сім'єю і не мало нічого спільного з абстрактним уявленням про десятки і сотні рабів на римських плантаціях-латіфундіях. Організоване життя такого «фамільного» колективу було відповідним чином. На чолі його стояв досвідчений раб – вілік, що заміщав для своїх підлеглих господаря, що зазвичай жив в місті. Його співмешканка, віліка, була аналогом матері сімейства. Обов'язки віліка полягали не тільки в організації трудового процесу і звіті перед паном, але і в турботах про потреби і здоров'я кожного раба – члена спільноти [31; c.84]. Таке відношення до рабів визначалося тим фактом, що в римському праві раб під владою пана формально був рівний синові під владою отця. Для домовладики відмінності між його підвладними були менш значущими, чим факт їх підлеглості йому. Тому римськими юристами раб розглядався не тільки в категорії речей, але і в категорії осіб, підлеглих чужій владі.
Наявність дбайливого відношення до землі сприяла підйому агрикультури на античному світі. З іншого боку, держава наглядала за обробкою громадянами їх землі. У Римі, якщо ділянка не оброблялася протягом двох років, держава могла передати її іншому громадянинові без всякої компенсації.
Таким чином, двоєдиний характер античної форми власності на землю був рухомою рівновагою між інтересами цивільного колективу і окремого його члена. У одних державах, подібно до Спарти, могла домінувати колективна (державна) власність на землю. У інших, подібно до Афін, - приватна. У третіх, як в Римі, був сильний і той, і інший принцип. Володіючи всією повнотою влади і контролю за своїми членами і ресурсами на своїй території, античний цивільний колектив виступав як суверен. Тому невід'ємним атрибутом античного політичного життя було народне зібрання. У Афінах воно називалося екклесія, в Спарті – апелла, в Римі – коміції. У різних цивільних общинах повноваження народного зібрання були різні, і воно по-різному співвідносилося з іншими органами управління – радою полісу, посадовими особами. Це співвідношення визначало характер політичного устрою. У разі верховенства народного зібрання встановлювалася демократія. При верховенстві ради (геруссія в Спарті, сенат в Римі) – аристократія (влада кращих) або олігархія (влада небагато). Верховенство посадових осіб зазвичай виражалося у формі монархії у вигляді царської влади (монархія, заснована на згоді) або тиранія (монархія, заснована на насильстві) [42; c.312].
Але у будь-якому випадку номінальним верховним авторитетом володіли збори як носій цивільного суверенітету. Вони здійснювали його або самі, як при демократії, або передовіряли іншим органам, задовольняючись лише формальним схваленням їх рішень, як це було в Спарті. Спартіати висловлювали свою думку гучністю крику: якщо ж вони не задовольняли посадових осіб, збори просто розпускали до наступного разу. Але без схвалення зборів рішення не вважалося дійсним. З цієї причини багато вчених вважають, що в полісному ладі була закладена тенденція до демократії, хоча вона і не скрізь реалізовувалася. На практиці ж справа йшла складніше. Грецькі мислителі (Платон, Аристотель, Полібій і ін.) найбільш оптимальною політичною формою вважали змішаний лад, заснований на компромісі між народною масою (демократія) і кращими людьми (аристократія), інтереси яких виражав одноосібний правитель (монархія). Аристотель називав таку форму – політія. Полібій вважав, що найбільш наближеним до такого роду соціально-політичного ідеалом був республіканський лад римлян, в якому демократичний елемент воплотився в коміціях, аристократичний, – в сенаті, а монархічний – в консульському магістраті [1; c.53].
Такий погляд був обумовлений історичним розвитком античної цивільної общини. Рівність громадян, політичною формою якої була демократія, прийшла на зміну архаїчному суспільству, в якому панувала родова аристократія. У свою чергу, суспільний лад класичної епохи античного громадянства, який доводився в Греції на V в. до н.е., а в Римі на II-I ст. до н.е., було змінений суспільством, в якому у влади встали крупні приватні власники (олігархи). Тому рівність громадян в античності була пануючим соціальним принципом, а реально в античному громадянстві завжди існували аристократи і багачі, які грали чималу роль в політичному житті. Навіть такі захисники інтересів простого народу (демосу і плебсу), як Перикл в Афінах або брати Гракхи в Римі, були аристократами за походженням. Краще виховання, освіта, наявність коштів, дозвілля і збереження архаїчних корпоративних інститутів (патронат-клієнтелла в Римі, гетерії в Греції) дозволяли представникам аристократії домінувати в політичному житті при будь-якій формі політичного ладу. Не випадково, не дивлячись на найбільш розроблену практику народних зібрань в Римі, представлених трьома видами коміцій, – куріатними, центуріатними і трибутними, римська республіка фактично управлялася нобілями-аристократами [52; c.165].
Такому положенню сприяв двоєдиний характер античної форми власності. На практиці цивільний колектив міг давати великий простір розвитку приватної власності і ініціативи. Вони створювали не тільки сприятливі умови для розвитку економіки, але і кращі передумови для демократії. Громадяни – індивідуальні власники були зацікавленіші в участі в суспільному управлінні. Там же, де акцент робився на контролі суспільства за власністю (як, наприклад, в Спарті, де приватна власність була взагалі скасована), потенції економічного розвитку скорочувалися. Одночасне суспільство набувало застійної, архаїчної зовнішності, а в політичному житті панувала традиційна аристократія, яка здійснювала контроль за суспільними ресурсами. Громадяни, не володіючи економічною самостійністю, не були зацікавлені і в особистій участі в управлінні.
Особливістю античного політичного ладу була невідокремленість державного апарату управління від суспільства. Не існувало особливого класу управлінців, фахівців-адміністраторів. Найважливіші функції управління виконували самі громадяни, зазвичай на виборній основі. Це мало свої плюси і мінуси. Лише порівняно нечисленний колектив міг дозволити собі обходитися такою організацією управління, що в принципі заперечувало необхідність спеціалізації в цій справі. Але це створювало уявлення про суспільне життя як загальну турботу, загальну справу (римське слово «республіка» буквально означає загальну справу), породжувало ідеологію злитої згуртованості громадян з колективом. Проте, оскільки виборні посади (магістрати) не оплачувалися, реальну участь в управлінні могли дозволити собі досить заможні люди. Це підвищувало роль аристократії, представники якої через свій історичний статус суспільної еліти були підготовленіші до того, щоб вести за собою маси [50; c.287].
Повноцінна участь в політичному житті всіх громадян, тобто демократія, була порівняльно дорогою установою. Тому далеко не всі поліси могли дозволити собі повний її розвиток, відволікаючи громадян-селян від господарських турбот. Лише унікальна ситуація в Афінах, яка висунула їх в результаті перемоги над ксерксом і політики Фемістокла на роль політичного лідера всієї Еллади, дозволила їм використовувати на свої внутрішні потреби гроші своїх союзників. Перенесення в 454р. до н.е. казни Делосського морського союзу до Афін був таким же закономірним, наскільки і корисним для афінян явищем. За рахунок союзників Перикл ввів роздачу грошей на відвідини театру (теорікон), набував хліба для громадян, відбудовував Акрополь, даючи можливість городянам запрацювати на будівництві, оплачував виконання посад. Пізніше в Афінах навіть була введена оплата відвідин народних зібрань. Іншими словами, демократія для афінських громадян мала і оборотну сторону у вигляді їх колективного тиранії або диктатури над сотнями полісів, які були афінськими союзниками і  неодноразово прагнули порвати з ними [3; c.79].
Так само і розвиток політичної активності римських громадян на коміціях і зібраннях оплачувався експлуатацією ними їх італійських союзників і повністю позбавлених яких би то не було політичних прав жителів провінцій за межами Італії, а так само за рахунок грабежу завойовуваних народів.
Проте майже всі форми управління в античних державах забезпечували своїм громадянам набагато більшу свободу участі в політичному житті (і в приватних справах), чим суспільні системи інших стародавніх держав. Особливо це очевидно для полісів, в яких встановлювалися демократичні режими. Під демократією зазвичай розуміють такий суспільний лад, при якому, з одного боку, панує воля більшості громадян і кожен громадянин має свою частку в управлінні, а з іншого, кожен громадянин в значній мірі вільний жити на свій розсуд. Аристотель в «Політиці» писав, що «…демократія зазвичай визначається двома ознаками: зосередженням верховної влади в руках більшості і свободою... А однією з умов свободи є по черзі бути керованим і правити...» [6; c.47].
Розвиток в античності колективних форм управління, особливо при демократії, створював сприятливі умови для ораторського мистецтва. Антична культура була культурою усного слова. Видатні оратори Греції і Риму (Ісократ, Демосфен, Демад, Катон, Гортенцій, Цицерон, Цезар) були в той же час і крупними політичними діячами. Вибір на суспільні посади був пов'язаний з боротьбою претендентів і голосуванням. Кандидати (у Римі так називалися претенденти посад, будучи носіями біленої тоги – кандіди) були зобов'язані шукати прихильності народу і уміти його завоювати. Для цієї мети було недостатньо перед виборами привітно потискувати руки рядовим виборцям, називаючи їх по імені за допомогою раба-номенклатора.
У античній Греції людське суспільство вперше стало об'єктом професійного вивчення: зумівши поглянути на себе з боку, людина опинилася здатною виділити себе зі світу природи і протиставити себе їй. Управління античними суспільствами здійснювалося за допомогою виборних органів. Античні магістрати були тимчасовими, переважно річними. Посадових осіб відправляли посади зазвичай не поодинці, а по двоє, троє і більш, тобто колегіально. Участь в управлінні розглядалася як служіння суспільству. «Слуги народу» повинні були бути гідними людьми, здатними виконувати покладені на них повноваження. Афінські громадяни обговорювали поведінку кожного кандидата: чи шанує він батьків, чи ніс військову службу, чи виконував фінансові обов'язки по відношенню до держави і т.п. Вважалося похвальним, щоб кандидат давав звіт перед виборами про все своє життя. Поширений був і віковий ценз на участь в управлінні. У Римі існував певний порядок заняття посад – «сходи магістратів». На нижчу посаду квестора можна було претендувати тільки після 27 років, а консулом можна було стати після 40-42 років. У управлінні повинні були брати участь зрілі люди. Спартанці знаходили повні політичні права після 30 років [4; c.206].
Античне суспільство засуджувало перевищення повноважень і особливе прагнення до єдиновладдя. Одним з найсильніших звинувачень, що часто використалися (і майже завжди успішно) в політичній боротьбі, було звинувачення в прагненні до тиранії в Греції і до царської влади в Римі. Для запобігання такому прагненню в Афінах був установлений спеціальний «суд череп'я» – остракізм. Круг повноважень магістратів був чітко обкреслений. Засобом запобігання їх самоправству зазвичай виступала звітність магістрату перед громадянами. У Римі після складання магістратом повноважень кожен громадянин міг вимагати у нього звіту у вчинених справах і притягнути до суду, якщо було допущено порушення законності або діяльністю магістрату завдані збитки римському народу.
Наявність в античних державах цивільного ополчення замість професійної армії і виборних магістратів замість фахівців-чиновників деякими сучасними ученими вважається ознакою відсутності в античному суспільстві справжнього державного апарату, а отже, і зрілої держави. Навіть античне жречество не було особливим станом або корпорацією, а мало функціональне значення для спілкування громадян і суспільства з богами. Жерців державних богів, як і магістратів, вибирали, але на триваліший термін або довічно. Такий порядок свідчить про слабо виражений в античному суспільстві суспільний розподіл праці і спеціалізації. Він націлював громадянина бути фахівцем, так би мовити, «широкого профілю»: в рівній мірі і воїном, і політиком, і господарем [51; c.402].
Громадський характер античної державності був пов'язаний з обмеженою чисельністю цивільного колективу, як би протиставляв себе зовнішньому світу. Не всі жителі полісної території мали цивільні права. В принципі їх не могли мати чужаки, люди що переселилися ззовні. Такими були раби, що приїхали з інших міст, у якихось справах чужоземці (ксени в Греції і перегріни в Римі), а також негромадянин, які постійно жили на міській території  (метеки, перієки в Греції). Всі вони могли бути представлені в діловому і суспільному житті тільки через громадян. Для рабів такими представниками були їх пани. Звичай гостинності став в античності широко поширеним правовим інститутом, що полегшував контакти громадян різних держав. Метеки, що постійно жили в античних містах з часом отримали від цивільного колективу право займатися ремеслом, торгівлею, лихварством і т.п. За це вони платили особливий податок. Проте їх не допускали до землеробства, військової справи і політики – основних занять громадян. Також і діти і дружини громадян були залучені до цивільного життя через своїх батьків і чоловіків. Жінки в античності були повністю виключені з прямої активної участі в суспільному житті. У грецькому театрі, що виконував важливу суспільну функцію, навіть жіночі ролі гралися чоловіками. Лише гетери в Греції були допущені в суспільство чоловіків і могли якось впливати на нього. Проте їх вплив був лише неформальним і ніяк не був конституйований політично. У Римі існувало лише одне виняткове положення для жінки – весталка, жриця богині вести, яке давало його владарці деякі, втім не дуже істотні, права втручання в суспільне життя [2; c.312].
Предыдущая страница 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Следующая страница


Школа софістів уявлення про державу і право

Скачать дипломную работу бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/?id=15035&часть=2



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com