Реферат на тему "Форма державного устрою"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Контрольная работа на тему Форма державного устрою

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Контрольная работа *
Размер: 47.91 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Комашкіна Світлана
Предыдущая страница 1 2 3

добавить материал

Як правило, унітарна держава характерна для одно-національних держав, де більшість населення є представником однієї нації. Також унітарна форма державного устрою характерна для держав з монархічною формою правління.
Історично, унітарна форма державного устрою склалася першочергово, разом із самою державою. Усі без винятку державні утворення древності та середньовіччя мали цю форму державного устрою. Прикладом тому можуть служити Римська імперія, імператорські Китай і Японія, середньовічні європейські королівства. Пізніше, з розвитком ідей освіти і гуманізму, з’явилося чимало прогресивних ідей, що і привело до появи в області державного будівництва багатьох країн інших форм державного устрою – федерацій і конфедеративних державних союзів.
У наш час, як уже відзначалося раніше, унітарна держава також існує, але це явище не носить настільки значного і всеосяжного характеру, як раніше. Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), одно-національних (із-за відсутності необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв’язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія й ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб’єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.
Федеративна держава. Це союзна держава, частини якого (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб’єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб’єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.
Існує також розмежування повноважень між центральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації. Це сприяє (разом з розподілом державної влади на три „ланки”) децентралізації і „розподілу” влади, що попереджає її концентрацію. Як правило, до ведення загально-федеральних органів влади відноситься зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна та ідеологічна політика, прийняття загально-федерального законодавства; у компетенцію органів влади, суб’єктів федерації, входить вирішення питань про формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика.
Як уже говорилося, федерація, як особлива форма державного устрою, з’явилася разом з зародженням в XVІІ - XVІІІ століттях республік, разом із хвилею буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації можуть слугувати Сполучені Штати Америки.
Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відображення в наданні державності в рамках федерації (російська Федерація - гарний тому приклад).
Третьою формою державного устрою прийнято вважати конфедерацію. Однак, як уже згадувалося вище, зараз погляд на конфедерацію став змінюватися, і багато юристів порівнюють цю форму з державним союзом.
Конфедерація – це, за словами, Алексєєва С.С., „державний союз держав”. Тобто  жодна  з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д.
Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі,  чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.
Історично ця форма правління сформувалася разом з федерацією, але на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко. Це все-таки перехідна форма державного устрою, і тому вона утворюється на декілька років, не більше. Прикладом конфедерації може служити Конфедерація південних штатів, що склалася в 1861 році в Америці, що послужило початком Громадянської війни в США (1861-1865 років).
Однак існує думка, що конфедерація може стати згодом  дуже розповсюдженим явищем. Алексєєв С.С. пише: „Не виключено, однак, що конфедерація (і навіть конфедеративна держава) виявиться в майбутньому конструктивною моделлю державного устрою, особливо  в умовах, коли розпадаються держави імперського характеру, що мали зовнішні атрибути федерації, такі, як СРСР, Югославія.”
Перераховані вище три форми державного устрою є основними, однак ще існує особлива форма асоційованого державного об’єднання, іменована співдружністю. Тут, суверенні, незалежні держави виступають по відношенню до об’єднань в якості „асоційованих учасників”. Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі, у вигляді Європейського Співтовариства. При існуванні економічних передумов (спільного ринку) і єдиного правового середовища (створюваного, зокрема, судом ЄС у Люксембурзі), відбувається поглиблення державної інтеграції, що може виразитися у переході до конфедеративного державного устрою, а то й до федеративного державного утворення (інтеграційні процеси останніх років у рамках Європейського Співтовариства говорять про те, що його країни крок за кроком наближаються до рівня державної інтеграції, характерної для федерації ).
Форма державного устрою показує :
ü з яких частин складається внутрішня структура держави;
ü якого правове положення цих частин і які взаємини цих органів;
ü як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
ü у якій державній формі виражаються інтереси  кожної нації, що проживає на цієї території.
За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи :
v унітарне;
v федеративне;
v конфедеративне.
3.1 Унітарна держава
 
Унітарна держава – це єдине цілісне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.
Унітарна держава характеризується за наступними ознаками :
– унітарний устрій допускає єдині, загальні для всієї країни, вищі виконавчі, представницькі і судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;
– на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;
– складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;
– унітарна держава, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;
– усі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;
– має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.
Розбіжності у формах та в степені контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовані і децентралізовані унітарні держави, але ці розходження стосуються відносно вузької сфери управління.
До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.
Унітарна держава.
Унітарна держава – форма державного устрою, при якому територія держави, на відміну від федерації не має у своєму складі федеративних одиниць, а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (райони, області), що підкоряються центральним органам влади й ознаками державного суверенітету не володіють.
Унітарна держава характеризується наступними ознаками:
1. Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють управління відповідними місцевими органами.
На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика.
3. Складові унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють іноді досить значною самостійністю.
4. Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за численністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію.
5. Усі зовнішні міждержавні відносини здійснюються центральними органами, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.
6. Унітарна держава має єдині збройні сили, керовані центральними органами державної влади.
7. В переважній більшості сучасних унітарних держав основний територіальний розподіл є політико-адміністративним. Поряд з ним, у ряді країн, базуються як адміністративно-територіальні одиниці загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).
Число ступенів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення і розмірів території країни, однак залежність ця не є сталою, інколи в географічно менших країнах число ступенів буває більшим, ніж у великих. Наприклад, якщо Великобританія має три рівні територіального розподілу, то Франція – чотири.
З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.
У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.
Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) – є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.
У висновку слід зазначити, що в демократичних державах часто конституційно передбачені визначені гарантії територіальної цілісності політико-адміністративних одиниць, особливо первинних – міських і сільських громад, так само як і інші гарантії їхньої адміністративної автономії. Зрозуміло, ці гарантії мають менший обсяг, ніж гарантії носіїв державної автономії.
Федеративна. За унітаризму всі рішення, як у внутрішньодержавній, так і у зовнішній сфері є пріоритетом центральної влади.
Федералізм припускає ту, чи інший ступінь самостійності національних утворень, що входять до складу єдиної держави.
Що ж стосується конфедерації, то мова у цьому випадку йде лише про міждержавні утворення. Іншими словами, це союз держав, які об’єдналися з певними цілями для вирішення певних задач, але зберегли при цьому повну незалежність. Не можна заперечувати, що учасники конфедерації делегували частину своїх прав конфедеративній владі, але рішення цієї влади можуть набрати силу лише зі схвалення всіх членів конфедерації.
Із самого початку, коли питання державного устрою потрапили в поле зору К. Маркса і Ф. Енгельса, вони вважали, що унітарна держава має більше переваг у порівнянні з федеративною. Більш висока узагальненість праці, більш тісні зв’язки між трудящими повинні були, на їхню думку, сприяти активізації революційного процесу, чого не можна було досягти за федеративних основ. Однак таке припущення виявилося справедливим для таких країн, як, скажімо, Німеччина, Франція, країн у національному відношенні практично однорідних, де не було і не могло бути більш-менш серйозних міжнаціональних конфліктів. Коли ж вони звернули свої погляди до Великобританії, то побачили, що під британськими колоніями існують чотири різних народи: англійський, шотландський, ландський, валлонський і, що коли держава там стане унітарною, то буде неминучим розмежування не по класовим, а по національним ознакам. Тобто , англійський робітник об’єднається з англійським буржуа, шотландський із шотландським і т.д.. Для того, щоб уникнути такого повороту подій, стверджували К. Маркс і Ф. Енгельс, Британії необхідна федеральна форма державності, що забезпечить рівноправність різних народів, зніме національне питання і стане засобом консолідації різних національностей. Минуло багато років і ми бачимо, як те, що відкрили основоположники наукового комунізму і нарекли виключенням, виявилося геніальним передбаченням, по відношенню до держав зі складним багатонаціональним характером розвитку. Приклад тому – утворення СРСР, а згодом Соціалістичної федеративної республіки Югославії, Чехословацької Соціалістичної Республіки.
3.2  Федерація
Федерація – це добровільне об’єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу.
Федеративний державний устрій є неоднорідним. В різних країнах він має свої унікальні властивості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і, насамперед, національним складом населення країни, своєрідністю побуту та культури народів, які входять у союзну державу.
Разом з тим можна виділити найбільш узагальнені риси, які є характерними для більшості федеративних держав.
1.      Територія федерації складається з територій її окремих суб’єктів: штатів, кантів, земель, республік і т.д.
2.      У союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам.
3.      Суб’єкти федерації мають право на прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи.
4.      У більшості федерацій існує союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5.      При федеральному державному устрої в парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації.
6.      Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).
Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.
Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб’єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.
Федеративний устрій держави.
Федерація являє собою добровільне об’єднання декількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. Федеративний державний устрій діє неоднорідно. У різних країнах він має свої особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю культури і побуту народів, що входять у союзну державу. Наприклад, можна розглянути Росію, у якій ще при тимчасовому уряді починалися перші серйозні спроби федералізації великих губерній і регіонів. Уже 22 березня 1917р. була заслухана доповідь міністра-голови внутрішніх справ Г. Є. Львова, про реформу місцевого управління Росії „на основі перетворення органів безпосереднього державного управління на місцях в органи самоврядування і надання останнім усієї повноти державної влади”. Проте Федералізм юридично був закріплений після жовтневої революції 1917р. у конституції РРФСР 1918р. У грудні вона разом з іншими республіками (Україною, Білорусією і Закавказькою федерацією) сформувала нову федеративну державу – СРСР.
На думку Хаффмана, федералізм – це така форма організації уряду, що прагне примирити регіональну розмаїтість з визначеним рівнем колективної єдності і робить це таким шляхом, при якому регіональні уряди грають цілком конкретну роль.
Варто виділити ряд основних принципів утворення та функціонування  федеративної системи, з позиції яких варто розглядати і оцінювати будь-яку  федерацію:
o   добровільне об’єднання держав чи державних утворень у федерацію;
o   рівність суб’єктів федерацій незалежно від величини їх території, чисельності населення, економічного потенціалу;
o   плюралізм і демократизм у взаєминах суб’єктів федерації поміж собою і з громадянами;
o   широкі можливості громадян активно і без перепон приймати участь у федеральних і регіональних політичних процесах;
o   дотримання законності та конституційних прав, означає чітке і неухильне дотримання федерацією та суб’єктами федерації, федеративними і всіма іншими органами й організаціями звичайних і конституційних законів як у відношеннях одні з одними, так і з громадянами, формованими ними партійними, пpофсоюзними й іншими суспільно-політичними органами та організаціями.
Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції і дійсного законодавства, коли чітко розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян. У цьому контексті можна лише привітати характеристику федералізму як „договірну відмову від централізму”, як „структурно  оформлену дисперсію повноважень” між різноманітними державними організаціями – свого роду владними центрами, „законні повноваження яких, гарантовані Конституцією”. Важливо виходити також із того, що федералізм – це не одновимірне, а багатовимірне явище, що він має не тільки статичний, але і динамічний характер. Коли мова йде про багатомірність федералізму, мається на увазі існування різноманітних, та більш-менш однаково вартісних його сторін або аспектів: історичних, політичних, культурних, ідеологічних, і т.д. Федералізм, як уявляється, це навіть не стільки статика, скільки динаміка, процес, до того ж не простий, а циклічний. Це підтверджується мінливим характером стосунків між федерацією та її суб’єктами. На різних етапах історії  ці стосунки є в різній степені жорсткими, централізованими чи децентралізованими. Федералізм, незалежно від того, у який державі він встановлюється – в США, Германії, Росії, Канаді – існує не сам по собі і не за для себе, як самоціль, а набуває змісту лише в слугуванню суспільству, окремій людині.
 Федералізмом обрані принаймні п’ять основних цілей. Серед них:
– „примирення єдності і різноманітності;
– захист від тиранії центрального правління;
– створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;
– створення умов для підвищення „ефективності виробництва через регіональну конкуренцію” і виступ в якості форми чи шляху „до стимулювання новаторських ідей в регіональних представництвах”. Головною ціллю є – всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.
Федеральну систему державного устрою можна розглянути на прикладі Сполучених Штатів Америки: центральним елементом американського федералізму є наявність реальної влади окремих штатів, можливість визначати як свою особисту політичну структуру, так і саму політику.
Одні штати самі визначають „свій електорат”: встановлюють особисті  обов’язкові вимоги „просування партійних кандидатів на державні посади не інакше як через „праймеріз” (первинні вибори). Інші штати, на відміну від федерального законодавчого органу, можуть створювати однопартійний парламент (штат Небраска), можуть приймати закони, у відповідності до яких суди і члени кабінету повинні обиратися (на федеральному рівні, вони призначаються).   Окремі штати мають право приймати закони про проведення референдумів.
Варто виділити найбільш загальні риси, які є характерними для більшості федеративних держав:
1.     Територія федерації складається з територій та її окремих суб’єктів: штатів, кантонів, земель. республік і т. ін.
2.     У союзній державі верховна законодавча, виконавча та судова влада належить федеральним державним органам. Компетенція між федерацією та її суб’єктами розмежовані союзною (федеральною Конституцією.
3.     федерації володіють правом приймання власної конструкції, мають свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи.
4.     Більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5.     За федерального  державного устрою в парламенті організовується палата, яка представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях  виконують союзні державні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних стосунках.
Федерацію можна розділити на національну і територіальну. Основна  відмінність між територіальною та національною федерацією складається за ступенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада в територіальних федераціях володіє більшістю відносно вищих державних органів, членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Загальнонаціональна державна влада виконує лише координацію інтересів суб’єктів федерації, забезпечуючи їх найбільш оптимальну внутрішню та зовнішню діяльність. Суб’єкти національної федерації у сфері міжнародних відносин можуть встановлювати дипломатичні відносини з будь-якою державою міжнародного співтовариства, укладати політичні, економічні та інші договори. Національна ознака надає федерації таких особливостей, котрі не можуть бути властивими для федерального державного устрою.
3.3. Конфедерація.
Конфедерація – це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів.
За конфедеративного устрою держави – члени конфедерації – зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.
На відміну від федеративного устрою конфедерацію можна охарактеризувати наступними рисами:
ü на відміну від федерації у конфедерації відсутні свої загальні  законодавчі, виконавчі  та судові органи;
ü конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;
ü зберігається громадянство тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі;
ü держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.
       Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або  перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.
Про конфедеративну форму державного устрою.
Конфедерація – форма державного устрою, за якого держави, які утворюють конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління, вони утворюють спеціальні спільні органи для координації дій в певних цілях (військові, зовнішньополітичні).
Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або  набували федеративної форми державного устрою. По суті, поєднуючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона, під впливом тих чи інших причин, втрачає рівновагу, необхідну для її збереження. Вирішальне значення, при цьому, мають етнічні та економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Германія)(6), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сингалі та ряд інших) розпались. Велике значення при цьому й за економічними факторами.  Фактично, тільки вони можуть збити хвилю центр обіжних  тенденцій та інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації – північноамериканська та швейцарська. В даний час Європа поволі наближається до конфедерації (але тільки в економічному плані).
США: З моменту набуття незалежності американські штати утворили де-факто конфедеративну державу, в якій практично вся влада збереглася за окремими штатами. Конфедеративну форму устрою зберегли і першої загальнонаціональної конституції – статті Конфедерації. Статті Конфедерації передбачали орган представницької влади - Конгрес конфедерації(6) (мається на увазі приналежність до єдиної американської нації, а не етнічне походження; наявність єдиної, прийнятої в суспільному житті, мови) у якому кожний зі штатів мав один голос.
Конгресу делегувалися наступні повноваження: право оголошувати війну, укладати договори і вступати в союзи, формувати армію, чеканити монету, робити позики і т.д.  Найбільш важливі повноваження здійснювалися за згодою 9 з 13 штатів. Від кожного штату до складу Конгресу конфедерацій обиралися від 2 до 7 делегатів (які і складали 1 голос). Статті конфедерації не передбачали встановлення виконавчої і судової влади. Не належали до конфедерації і право стягнення податків (внески на її нужди, визначалися на основі вартісної оцінки і ступеня меліоративної оснащеності земель штатів). Набір в армію здійснювався окремими штатами по квотах, „співвідносним до числа білого населення”. Ущербність конфедеративної форми устрою проявилася вже в роки війни за незалежність – Конгрес не зміг утримувати армію на свої кошти,  через відмову штатів виплачувати внески. Глибока економічна криза, розвал фінансової системи і соціальні потрясіння – таким було тло, на якому розроблялася конституція США 1787р., що заснувала федеральну форму державного устрою.
Швейцарія: Подібна була доля і швейцарської конфедерації. Утворена на основі союзного договору, по якому кантони Швейцарії зберігали свою незалежність, а також усі права, не делеговані союзу. Кантони мали свою монету, громадянство, укладали торгові договори з іноземними державами, визначали форми внутрішнього управління. Жителі одного кантону не мали права селитися в іншому кантоні, якщо між владою кантонів не було угод з цього приводу. Союзній владі були надані, переважно політичні та військові питання. Парламент Швейцарії – Сейм, будувався не як орган представництва, а як збори уповноважених від кантональних урядів. Делегати Сейму підкорялися тільки наданим їм інструкціям та приймали лише попередні рішення. Уряд союзу – Виконавча рада була позбавлена владних повноважень і самостійної фінансової бази. Всі ці питання зважувалися кантонами. З 1829р. в умовах економічної кризи, яка дедалі поглиблювалася, у Швейцарії почався рух за формування нового союзу влади. Підсумком стала заснування союзної держави, яка надалі стала фактично федеративною.
Досвід історії північноамериканської, швейцарської та ін. конфедерацій дозволили виділити наступні ознаки, характерні для цієї форми державного устрою:
1.     Договірна форма утворення конфедерації. Велика частина конфедерацій базувалася на основі відповідних договорів;
2.     Воля виходу з конфедерації(сецесії). У відмінності від федерації, де спроба сецесії розглядався як заколот, вихід же зі складу конфедерації означає розірвання договірного зв’язку із союзом;
3.     У конфедерації відсутній суверенітет, суверенітет належить державам, що входять у неї. Тобто,  жодні рішення союзної влади не мають сили на території держави, яка входить до складу конфедерації, без їхньої згоди;
4.     Предмети ведення конфедерації обмежені переліком невеликого й у цілому незначного кола питань. Це – питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між суб’єктами конфедерацій.
5.     В конфедерації утворяться не всі державні органи, а тільки ті, котрі необхідні для виконання задач, виділеним по договірних актах.
6.     В представницьких органах конфедерації делегати представляють не територіальні частини чи населення однієї держави, а суверенітет держави.
7.     Постійно діючі державні органи конфедерації не володіють владними   повноваженнями. Акти конфедеративної влади не містять норм прямої дії й адресовані до органів влади суб’єктів конфедерації.
8.     Суб’єктам конфедерації належить право нуліфікації, тобто  відмова у визнанні, або відмова у застосуванні фактів союзної влади.
9.     Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків суб’єктів конфедерації. Правом безпосереднього оподаткування  конфедерація не володіє.
10.                        Суб’єкти конфедерації мають право встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів.
11.                        Як правило в конфедераціях відсутня єдина система грошового обігу.
12.                        Військові формування комплектуються суб’єктами конфедерації, причому нерідко зберігалося їхнє подвійне підпорядкування державним органам конфедерації і її суб’єктів.
У конфедерації немає союзного громадянства.
У висновку варто також підкреслити, що в конфедераціях відсутні єдина економічна, політична і правова системи.
Конфедеративна форма державного устрою може бути основою для утворення суверенних унітарних федеративних держав.
4. Список літератури
1. Венгеров А.Б. „Теорія держави і права” - М.: Юрист, 1994
2. Хропанюк В.Н. „Теорія держави
document.getElementById("lc").innerHTML="Загрузка 70%";
Предыдущая страница 1 2 3


Форма державного устрою

Скачать контрольную работу бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/?id=232&часть=3



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com