Реферат на тему "Україна як суб єкт міжнародних відносин"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Курсовая на тему Україна як суб єкт міжнародних відносин

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Курсовая *
Размер: 43.75 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Яна Дідик
Предыдущая страница 1 2 3 4 Следующая страница

добавить материал

Таким чином ГППУкраїни, з врахуванням всіх перелічених вище особливостей його аналізу має у своїй більшості позитивний характер. Проте негативні моменти також відслідковуються. Загалом таке ГППсприяє тісним міжнародним контактам у політичній, економічній, транспортій, соціо-культурній та інформаційній сферах та надає змогу державі вирішувати проблеми дипломатичного характеру.
Розділ 2. Співробітництво України з міжнародними організаціями
 
2.1. Україна в рамках регіональної політики Європейського Союзу
     Одним із визначальних напрямків ринкового реформування в Україні є розроблення збалансованої регіональної політики. В основу української регіональної політики покладено принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте концепція регіональної політики в Україні перебуває на стадії формування, відтак надзвичайно важливо ретельно вивчати досвід країн-членів ЄС. Кандидат історичних наук Ляшенко О.І. у своїй статті “Відносини України і Європейського Союзу у контексті європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи” вважає, що питання щодо розв'язання українських регіональних проблем постійно перебуває в полі уваги ЄС при обговоренні результативності стратегічного співробітництва [32, ст. 412] . На нашу думку регіональна політика є специфічною діяльністю держави із забезпечення найбільш сприятливих умов соціально-економічного функціонування і розвитку окремих територій. За цього обов'язково враховується самобутність регіонів, їх соціокультурні, етноісторичні, генетичні корені та специфіка типу господарювання.
     Специфічну концепцію регіональної політики з елементами локальної інтеграції висунув французький дослідних практичної геополітики Ф. Перру       [22, ст. 111] . Вона заснована на визначенні "полюсів зростання" та "полюсів розвитку", що формуються на основі динамічних галузей виробництва. Подібні "полюси розвитку", що виникають у різних країнах, тяжіють один до одного, а відтак між ними поступово встановлюються економічні зв'язки, тобто виникають зони розвитку. В свою чергу, зони розвитку, що об'єднуються в систему завдяки фізичним та нефізичним комунікаціям, створюють осі розвитку. Зони й осі розвитку схильні до взаємовпливу, що дозволяє створити складну систему взаємовигідних господарських структур, які виходять за межі окремих країн й охоплюють цілі регіони. Слід зауважити, що концепція "полюсів зростання" в різних її варіантах склала основу регіональної політики країн Західної Європи. Утворення подібних "полюсів" мало на меті активізувати господарську діяльність відсталих та периферійних районів. На нашу думку  Україні, в якій регіональна політика перебуває якраз у стадії становлення, необхідно враховувати багатий досвід країн ЄС у її реалізації.
  Українські науковці Копійка В.О. та  Шинкаренко Т.М, викладачі Інституту Міжнародних Відносин Національного університету ім. Т.Г. Шевченка у своєму підручнику “Європейський Союз: заснування і етапи становлення” стверджують, що у порядку правонаступництва Україна отримала від СРСР укладену 1989 року угоду про торгівлю та комерційне й економічне співробітництво, яка через політичні та економічні зміни на той час уже втратила свою актуальність [14, ст. 229] .
 Як зазначено в спільній позиції країн-учасниць ЄС від листопада 1994 року, Європейський Союз визнає проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії сучасної Європі і переконаний, що демократична Україна може зробити значний внесок у загальну європейську стабільність. Інструментом реалізації цих проголошених цілей стала Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі Президентом України. Аналізуючи дану угоду науковці Гринев В.Б. та  Гугель А.С. у своїй праці “Потерянное десятилетие – контуры новейшей комплексной и экономической истории  Украины” вважають, що Угода з Україною була першою із низки угод, що мали бути підписані з кожною з держав колишнього Радянського Союзу. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами 10 листопада 1994 року згідно із Законом України № 237/94–ВР. Угода визначає широке коло сфер співробітництва між Європейським Союзом і Україною.  Всеосяжною метою такого співробітництва є підтримка процесу реформування економіки та відновлення і постійний розвиток української економіки, а також допомога у вирішенні соціальних та екологічних проблем. [12, ст. 96]. З огляду на це в угоді визначено двадцять вісім галузей, у яких Європейський Союз і Україна хочуть зміцнити та розширити своє співробітництво. Основними з них є: промисловість; стандарти й оцінка відповідності; гірничодобувна та сировинна промисловість; наука й техніка; освіта і навчання; сільське господарство; енергетика; цивільна ядерна галузь; охорона довкілля; транспорт; космічна промисловість; поштові послуги і телекомунікації; охорона здоров'я і безпека, працевлаштування та соціальний захист; туризм; митна справа; економіка; боротьба з незаконним обігом наркотичних речовин; культура. Білоус А.О. у своєму підручнику “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що  Європейський Союз та його держави-члени відіграють значну роль у наданні фінансової та технічної допомоги Україні: Європейський Союз є найбільшим донором безвідплатних фінансувань і другим найбільшим після Росії двостороннім надавачем кредитів[ 20, 107 ]. На нашу думку на початку дев'яностих років Україна опинилась в такому само становищі відносно ЄС , що й інші країни Центральної та Східної Європи. Попович М.А. у своїй праці “Європа – Україна: праві і ліві”, аналізуючи політичний статус україни вважає, що статус нашої країни, який визначається Угодою про партнерство і співробітництво, кардинально відрізняється від статусу країни – асоційованого члена ЄС [16, ст. 29]. Якщо взяти до уваги те, що наші відносини з ЄС до березня 1998 року, коли набула чинності угода про партнерство і співробітництво між ЄС і Україною, будувалися частково на тимчасовій угоді, підписаній Президентом України, частково – на угоді про торгове та економічне співробітництво між ЄС і СРСР, то відставання України в інтеграційному процесі від інших країн Центральної та Східної Європи стає ще більш помітним та очевидним.
    Указ Президента України від 11 червня 1998 року № 615 "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" можна вважати найважливішим українським правовим актом у цій сфері. На нашу думку ця стратегія проголошує інтеграцію до Європейського Союзу стратегічною метою України і визначає заходи із забезпечення всебічного входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія інтеграції окреслює основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом, що в основному відповідають умовам УПС. Професор Чернівецького університету Білоус А.О. аналізуючи новий тип відносин України і ЄС у своїй праці “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що так як 11 березня 2003 р. Комісія ЄС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною [20, ст. 95]. Основною метою цих відносин є співпраця із країнами-партнерами заради сприяння процесу політичних та економічних реформ, підтримки тіснішої економічної інтеграції, сталого розвитку та забезпечення політичної підтримки і допомоги. В “Ширшій Європі” Україна є однією з пріоритетних країн, якій пропонується новий курс на співробітництво. Професор Вашингтонського університету Ружмон Д. Вважає, що нові рамки забезпечують нові конкретні інструменти для їх втілення, включаючи участь у європейських програмах і діях, нові джерела фінансування, Програму Дій для України та щорічні огляди. Новим інструментом, впровадженим для виконання Нових Рамок, є План Дій, обов’язковий політичний документ, який буде розроблений Комісією та державами-членами ЄС і погоджений із Україною, і чітко визначатиме не лише політичні цілі, але й основні показники, за якими протягом кількох років оцінюватиметься прогрес [7, ст. 51]. Питання членства України в ЄС поки що залишається відкритим. Але впродовж останнього самміту Україна-ЄС в Ялті представники ЄС наголошували, що двері ЄС тримаються відкритими для України. Просто зараз ЄС не готовий назвати конкретну дату. Між тим, у Договорі про Європейський Союз у статті 49 чітко сказано, що у України є можливість отримати членство в ЄС і “Ширша Європа” також не виключає такої можливості. На нашу думку, відносини України з Європейським Союзом змінювалися та вдосконалювалися протягом 13 років від моменту проголошення незалежності України. На сьогодні дані відносини набули широко прпатично характеру, що якнайбільше сприяють вступі України до ЄС.

 
2.2. Інтеграція України на Схід в рамках Єдиного Економічного Простору
19 вересня 2003 року президенти Російської Федерації (РФ), України, Білорусі та Казахстану підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) [8, ст. 11]. Як декларується в тексті документу, метою ЄЕП є створення умов для стабільного і ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя громадян. ЄЕП визначається як єдиний економічний простір, який об'єднує митні території держав-учасниць, де функціонують механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, здійснюється єдина зовнішньоторговельна і узгоджена внутрішня економічна політика - настільки, наскільки це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції і підтримки макроекономічної стабільності в умовах взаємної лібералізації ринків.
      У Концепції щодо ЄЕП зафіксовано, що Єдиний економічний простір формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої і різношвидкісної інтеграції. Терміни переходу до вищих рівнів інтеграції визначаються кожною державою самостійно. Правовою основою формування і діяльності Єдиного економічного простору є національне законодавство держав-учасниць, міжнародні угоди і рішення інституційних органів ЄЕП, що створюватимуться [9, ст. 3]. Першим етапом інтеграції в рамках ЄЕП визначено створення зони вільної торгівлі без виключень і обмежень, що передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових та інших спеціальних захисних заходів, дотримання єдиних правил конкуренції та форм державної підтримки.
     У грудні 2003 уряди країн-членів ЄЕП домовилися про створення семи  робочих груп для підготовки проектів договорів, у тому числі з бюджетної, податкової політики, політики в галузі тарифного і нетарифного регулювання, митних правил, у сфері заснування і діяльності компаній, свободи переміщення фізичних осіб. На початку березня Кабінет Міністрів України схвалив проект закону про ратифікацію угоди про формування ЄЕП і передав його на затвердження до Верховної Ради. На засіданні групи високого рівня в лютому цього року в Мінську представники урядів чотирьох країн ЄЕП домовилися про ратифікацію парламентами чотирьох країн цієї угоди в першому півріччі цього року для введення її в дію.
   А.Я. Мошес у свої праці “Україна між Заходом і Сходом:погляд з Росії”, аналізуючи думки українських та зарубіжних експертів щодо угоди, які розглядаються з двох протилежних точок зору, вважає, що
прихильники вступу України до ЄЕП наголошують на майбутніх економічних перевагах нового пострадянського інтеграційного проекту. В якості невід'ємного позитиву трактується можлива уніфікація цін на енергоносії, транспортні перевезення в рамках країн-учасниць, що може знизити виробничі затрати в Україні. Повноцінне входження до міждержавної структури, яка зароджується на теренах пострадянського простору, потенційно здатна відсунути на невизначений термін перспективи вступу України до Світової Організації Торгівлі (СОТ). Майбутні країни-учасниці ЄЕП Росія, Україна, Білорусь і Казахстан знаходяться на різній відстані по відношенню до Світової організації торгівлі і мають неоднакові темпи щодо вступу туди [17, ст. 44]. Цілком можливо, що Україні під час виконання угоди про вступ до ЄЕП, яка, крім комплексу інших сюжетів, передбачає регулювання тарифної політики поміж чотирма країнами, потенційно доведеться переглядати щонайменше 13 протоколів, які вже укладено з країнами-членами СОТ. Це ж саме може стосуватися окремих торговельних угод з ЄС, наприклад щодо українського текстилю. Через те популярні декларації від початку оголошення нової інтеграційної ініціативи про вступ до СОТ в "чотирьох шляхом узгодження позицій" уточнення тарифів звучать не переконливо.
Аргументи проти вступу України до ЄЕП грунтуються на економічних, геополітичних і соціальних наслідках відповідного процесу для України. Це стосується й подальшої легітимації вже не тільки де-факто, але й певною мірою де-юре, втягнення України в орбіту геополітичних інтересів Росії, яка домінуватиме в ЄЕП. Можна також виокремити низку економіко-політичних наслідків для України в разі повноцінного вступу до ЄЕП. Зокрема це може стосуватися того, що Україні потенційно доведеться "ділитися" суверенітетом з "єдиним регулюючим органом ЄЕП, якому на основі міжнародних договорів делегують частину своїх повноважень" [15, ст.103]. У тексті угоди вказується, що рішення єдиного регулюючого органу "є обов'язковими для виконання всіма сторонами". Разом з тим, ще під час обговорення тексту угоди в Україні з боку Мінюсту вказувалося, що статус єдиного регулюючого органу, передбачений документами по створенню Єдиного економічного простору, повинен бути уточнений і приведений у відповідність з українською Конституцією, що не передбачає можливості делегування повноважень державних органів яким-небудь іншим інститутам. Згідно з висновками цього міністерства, угода по ЄЕП може бути підписана без застережень, однак для ратифікації її в парламенті буде необхідний висновок Конституційного Суду України.
     Отже, співробітництво України в рамках ЄЕП має як негативні так і позитивні перспективи. Зокрема, Україна, як держава, що за своїм геополітичними становищем знаходиться на межі між Сходом і Заходом, повинна підтримувати тісні стосунки у двох напрямках. Проте з точки зору історичного аналізу та економічних та культурних пріоритетів української державами неактуальним для України є віддання пріоритету одному напряку, як східному так і західному.

 
2.3. Нормативно – правова база відносин України і НАТО
 Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО [40, ст. 211]. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року [32, ст. 9]. Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становища та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов’язання України перед країнаим- членами НАТО. Вона  складається із 5 розділів: кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності. “Україна та Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і її держави-члени, спираючись на зміни у середовищі безпеки в Європі, будучи переконаними, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому беруть на себе зобов'язання у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі” [29, ст. 31].
 У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.
 Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 - 2004 роки [6], є логічним продовженням попередньої і має на меті забезпечити максимально повне та якісне виконання Хартії. На нашу думку, дана “Програма дій Україна - НАТО” забезпечує реалізацію “Хартії про партнерство України з НАТО” на державному рівні, також її реалізація підтверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року.
Предыдущая страница 1 2 3 4 Следующая страница


Україна як суб єкт міжнародних відносин

Скачать курсовую работу бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/?id=399&часть=3



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com