Реферат на тему "Релігієзнавство як галузь науки"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Контрольная работа на тему Релігієзнавство як галузь науки

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Контрольная работа *
Размер: 26.62 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Julia
Предыдущая страница 1 2

добавить материал

Сучасний неотомізм на об’єктивно-доктринальному рівні прагне синтезувати у цілісну гармонійну систему прямо протилежні принципи – віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує світ як “реальне створіння Бога”, який необхідно прийняти відповідно до його внутрішніх законів. Наука – це нижчий вид знання, релігія – вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.
Ірраціоналістичне “обґрунтування” віри у Бога є важливою тенденцією у сучасній теології і релігійній філософії. Її представлено протестантською “неортодоксальною” школою, що нерідко називають “діалектичною теологією” і “теологією кризи”. Значним представником цієї школи був Карл Барт.
Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт доводив, що існування Бога не можна виявити за допомогою розуму. Барт також заперечував можливість “природного одкровення”, тобто “одкровення” Бога у природі та суспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість “природної теології”, “християнської філософії”. “...Бог християнства, - заявляв Барт, - не може бути присутнім у будь-якій можливій концепції світу”.
Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віри народжується пізнання. Віра – не суб’єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається людині через “одкровення”.
Точка зору Барта розвивається іншими представниками християнсько-протестанської неоортодоксії – існування Бога не може бути досліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі. Протестантський теолог Е. Бруннер, наприклад, вважає, що віру можна зрозуміти лише через “одкровення”. Раціональне мислення можна інтерпретувати, лише виходячи з його засад у людському розумі.
Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й у сучасному православ’ї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт. По відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого сама віра не залежить.  Тому віра – це засіб ірраціоналстичного, містичного “залучення до Бога”. Віра відмежовується від знання про Бога. Бог недоступний людському розуму. Разом з тим православні ідеологи, на відміну від протестантських, не обмежують різницю між Богом і світом, Богом і людиною, навпаки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення про людину як частину християнської філософії.
Спроби ірраціоналістичного обґрунтування надістотного джерела релігії властиві сучасній західній ідеалістичній філософії, яка тісно пов’язана з теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького теолога і релігієзнавця Р. Отто “Святе”, що має певний вплив на сучасне західне релігієзнавство.
Р. Отто прагне поєднати психологізм і суб’єктивізм з теологією. Він наводить такі принципові положення власної концепції:
а) реально існують об’єкти релігійного поклоніння – “святе”, трансцендентне, “зовсім інше”. Вони не мають нічого спільного з реальними об’єктами, що оточують людину;
б) релігія – це зустріч людини зі “святим”, що породжує у його психіці особливі відчуття і переживання, головні з яких – страх і захоплення. Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоцій Отто намагається побудувати концепцію сутності релігії.
Початок суб’єктивістської традиції у теології пов’язується з вченням німецького протестантського богослова Фрідріха Шлейєрмахера. Він не заперечував існування надприродного джерела релігії. Однак центр релігійної проблеми він переніс у сферу окремого індивіда і передусім у галузь його почуттів. Шлейєрмахер започаткував вивчення релігії як індивідуально-психологічного феномену, як певного стану людської свідомості та людських переживань. Найбільш послідовно ця суб’єктивістська й ірраціоналістична лінія провадилася американським філософом-прагматистом У. Джемсом. Він доводив, що релігія є істиною по відношенню до індивіда, оскільки вона є “корисною” для нього. Корисність релігії Джемс вбачав у тому, що вона нейтралізує психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції у позитивні. На цій підставі релігійний досвід індивіда ототожнювався з науковим досвідом. Кожний індивід, виходячи з власних почуттів, вибирає той чи інший світогляд. Тому світогляд людини визначається його емоційним станом. Таким чином, Джем дійшов висновку, що основою релігії є почуття, а релігію необхідно визначати як породження людської свідомості, результат суб’єктивних переживань людини.
Сучасний американський психолог Гордон Олнорт абсолютизує суб’єктивні особливості релігійних переживань, притаманних окремій людині. Він твердить: “З самого початку і до кінця шлях релігійних пошуків є ізольованим.” Концепція Олнорта доводить суб’єктивізм у розумінні релігії до крайності. Її сенс полягає в тому, що кожний віруючий має власну релігію. Отже, релігій стільки, скільки віруючих.
Така послідовна форма суб’єктивізму з точки зору теології має ряд істотних недоліків. По-перше, релігія розглядається як породження людської свідомості, а не як продукт божого одкровення. Понадприродне джерело релігії або відсовується на задній план і має риси “філософського”, а не християнського бога, або зовсім ігнорується. По-друге, абсолютизація ролі почуттів як основи релігії веде до розгляду догматики як чогось вторинного. Таким чином руйнується концепція “істинної” церкви, належність до неї віруючого перестає бути обов’язковою.
Подальший розвиток суб’єктивізму фактично призводить до руйнування релігійної ідеології. Тому сучасна західна філософія релігії прагне подолати крайності суб’єктивізму, а саме – прагне обґрунтувати єдність суб’єктивного ідеалізму з теологією. Суб’єктивно-ідеалістична концепція релігії розглядає людську свідомість як особливу духовну сутність, що сама виробляє релігійні ідеї та уявлення, але не дає відповіді на головне питання: звідки виникає зміст індивідуальної свідомості.
Згідно з натуралістичною концепцією релігії, релігія породжується внутрішніми проблемами людського організму, його фізіологічними процесами. У такій інтерпретації релігія стає атрибутом біологічної природи людини. Коротко розглянемо дві концепції.
Фрейдизм створив один з варіантів натуралістичного пояснення релігії.          З. Фрейд у праці “Тотем та табу. Психологія первісної культури і релігії” намагався застосувати власний психологічний метод, щоб пояснити виникнення тотемізму – найдавнішньої форми релігії. Всі соціальні явища, культура розглядаються як система забобонів, за допомогою яких суспільство стримує ворожі йому сексуальні потяги людини (“лібідо”). Завдяки культурним нормам поведінки природні інстинкти і потяги людини або змішуються у сферу безсвідомого, або “сублімізуються”, тобто перетворюються на форми соціальної творчості, до яких Фрейд відносив і релігію. Таємницю виникнення тотемізму він вбачав у перенесенні первісною людиною свого подвійного відношення до батька, обумовленого так званим едиповим комплексом, на “замісника” батька – тотем.
У праці “Майбутнє однієї ілюзії” Фрейд розширює свої ідеї відносно існування релігії у сучасному суспільстві. Релігійні уявлення – це ілюзії, що випливають з бажань людини. Релігія визначається як загальнолюдський “нав’язливий невроз”. Якщо первісним “замісником” батька був тотем, то у сучасному суспільстві таким “замісником” є Бог. Таким чином, Фрейд прагне пояснити релігію на рівні окремої людини з її імпульсами і нахилами. Невроз як стан окремої людини переноситься на все суспільство.
Е. Фром – представник сучасного неофрейдизму, в основу якого покладено принцип соціологічного підходу з психоаналітичним. У праці “Психоаналіз і релігія” Фром пояснює потребу людини у релігії “екзистенціанальним” конфліктом між душею і тілом. Тіло є часткою природи, а розум підіймається над природою. Людина постійно прагне вирішити проблему розколу між тілом і душею, але ніколи не зможе її вирішити. На цьому грунті у людини виникає потреба у вірі та релігії. Фром пропагує релігію без Бога, у центрі якої людина. З його точки зору, “немає жодної людини, у якої не було б потреби у релігії”, тобто обрунтовуєтьсяіснування релігії у будь-якому суспільстві.
Соціологічна концепція релігії Дюркгейма полягає в тому, що на його думку, розуміння людської природи принципово неможливе без вивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегруючою основою суспільства він визначає суспільну свідомість – загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення загальних вірувань і почуттів призводить до послаблення соціальних зв’язків між людьми і в перспективі погрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.
Релігія у Дюркгейма – соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними є всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов’язковий для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.
У даній концепції в релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний характер, вона є необхідним елементом в кожному суспільстві.
        
В даний час, в релігієзнавстві виділяються два важливі напрямки: - теоретичний та історичний.
Теоретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів.
Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв`язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.
Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні і історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об`єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сутність релігії та її функції.
Отже, одним з предметів релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення – складова частина релігійного комплексу. Тобто, релігієзнавство – це галузь науки, релігійні вчення відносяться до системи богослов`я, теоретично обґрунтовують релігійні цінності.
Однак крім рис цих протилежностей, які протиставляють наукові принципи релігієзнавчої теорії і богословських концепцій релігієзнавство і богослов`я мають деякі спільні риси, оскільки вивчають відповідно з наукової та релігійної точок зору одне й те саме явище – релігію та її церковні інституції.
         Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. На цьому рівні релігія вивчається не як “залишок минулого”, а як об’єктивний процес, що спирається на відповідні соціальні передумови і фактори, відображаючи їх в своїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.
         Богослов’я у будь-якій формі виступає системою релігійно-догматичних доказів і обґрунтуванням надприродних, “абсолютних” істин, що випливають з необмеженої, надчасової природи Бога. Релігійні вчення також існують у формі апології (захисту) віровчення і культу від інших релігійних (конфесійних) впливів, руйнування з боку наукового світогляду. Разом з тим богослов’я не ізолюється повністю від суспільства. За допомогою своєї соціальної доктрини релігійні авторитети формують суспільну позицію церкви, вимагаючи від віруючих здійснення конкретних соціально корисних дій, залучаючи до церковних організацій нових членів з різних прошарків суспільства.
         У порівнянні з релігієзнавством – системою наукових знань – релігійні теорії не виводять релігію з глибинних надр суспільної історії та практики, а, навпаки, стверджують богопоходження суспільства. Суспільство в релігійно-доктринальній інтерпретації виступає лише як момент результату “еманації” (прояву) сутності Бога, його творчої потенції. Виходячи з цих принципових положень релігійна думка ставить суспільний процес у пряму залежність від кінцевої реалізації релігійних істин, що викладені в різних церковних документах і канонічних книгах.
         Таким чином, релігієзнавство і богослов’я – це протилежні, хоча і зв’язані єдиним предметом дослідження, типи світогляду і світосприйняття, різні системи духовних і культурних цінностей. Тому їх не слід ототожнювати.
        
На відміну від атеїстичних поглядів, релігієзнавство вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних, філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузі релігієзнавчої науки.
         Ядром теоретичного релігієзнавства виступає “філософія релігії”. Під останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два напрями обґрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія вивчається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (об’єктивного чи суб’єктивного), з конкретною формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія представляє сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.
         Безумовно, релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним різновидом ідеалізму. Однак вони спираються не на теоретичні постулати філософсько-ідеалістичних систем, а на вихідні принци віровчення конкретної релігії. Між раціональними філософськими постулатами і релігійними, містифікованими принципами віровчення існують досить значні розбіжності, які не слід ігнорувати.
         Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проблеми, прагне вплинути на практичну сферу релігійності віруючих. Таким чином, у концептуальному відношенні необхідно відділяти філософію релігії від релігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку спирається релігійно-філософська система.
         Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Остання виступає об’єктом філософського знання, насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому об’єктом філософського вчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релігійних вірувань.
        
Другою, не менш важливою частиною релігієзнавства виступає “соціологія релігії”. Ґрунтуючись на загальних положеннях філософії релігії, соціологічний розділ релігієзнавства вивчає релігію як певну соціальну структуру, складову частину суспільства з властивими їй структурою, функціями, соціальними зв’язками. На соціологічному рівні релігія визначається як соціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної системи виступає водночас і в якості об’єкта зовнішніх впливів, і в якості суб’єкта свого власного впливу на різні соціальні інституції. Соціологія релігії, базуючись на висвітленні цих питань, досліджує механізм функціонування і соціальної еволюції релігійних вірувань і вчень в різних соціальних середовищах, групах віруючих, аналізує особливості їхніх індивідуальних релігійних рис з тим, щоб визначити головні тенденції релігійної ситуації з врахуванням дій тих чи інших соціальних факторів.
Третьою частиною системи релігієзнавства виступає така важлива дисципліна, як “психологія релігії”. Релігійні вірування – це не тільки теоретичні погляди, організаційні форми діяльності віруючих. Релігійна віра – ядро будь-якої релігійної системи – є феноменом психічного життя з відповідними емоціями, що спрямовані на сприйняття ідеї Бога (або інших аналогічних ідей) і похідних від неї істин. Світ релігійної психології – це особливий внутрішній стан духовних цінностей віруючої людини. Він поєднує релігійні та нерелігійні цінності в складний емоційно-інтелектуальний комплекс світосприйняття. Релігійні почуття, настрої, типи містифікованого мислення складають досить чутливу, динамічну первинну основу, що сприймаючи релігійні ідеї, перероблює їх у своїй індивідуальній свідомості, впливаючи на напрям подальшої еволюції релігійних вчень.
Отже, психологічний аспект релігієзнавства зосереджує увагу на внутрішніх психічних механізмах діяльності прихильників різних релігійних вірувань і культів, вивчає їхні духовні цінності та орієнтації, класифікує і систематизує найпоширеніші типи релігійно-психологічних рис поведінки віруючих. Психологія релігії є науковою дисципліною, яка за допомогою власних специфічних методів психологічного дослідження і психодиагностування поглиблює відповідні галузі загальної та соціальної психології стосовно психіки людини та її діяльності у сфері релігійності. Особливого значення набувають ці проблеми в контексті психологічного забезпечення діяльності робітників органів внутрішніх справ в умовах тих конфліктних ситуацій, коли віруючі стають жертвами злочинів з боку інших віруючих з релігійних мотивів або, навпаки, самі стають суб’єктами правопорушень.
Таким чином, релігієзнавча наука є комплексом взаємопов’язаних наукових дисциплін (філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії), які за допомогою певних методів теоретичного (теоретичне релігієзнавство) та історичного (історичне релігієзнавство) досліджень вивчають релігію як соціальне явище, пізнають закономірності її розвитку і відображення у людській свідомості. Практичний сенс релігієзнавства полягає в тому, що воно допомагає своїми глибокими розробками і рекомендаціями корегувати основні напрями державної політики щодо дотримання прав людини у забезпеченні конституційного принципу свободи совісті.
Таким чином, розглянувши всі питання цієї роботи, можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати той факт, що в умовах демократизації суспільного життя значно зростає інтерес до релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали віруючу особу від релігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верстви населення атеїстично мислячим громадянам. Це викликає гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді, коли її практична діяльність буде забезпечувати право людини, в тому числі і в галузі свободи совісті. Однак для того, щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соціальні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовували необхідність і доцільність ліквідації такого суспільного інституту, як релігія з її церковними інституціями. Йдеться не про викриття окремих хибних, помилкових поглядів деяких науковців. Проблема становиться значно ширше. Якщо за часів тоталітарного режиму рілігієзнавча наука не мала ніякої самостійності і фактично виконувала соціальне замовлення, то на даному етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів недіалектичного мислення. Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефективний інструмент глибоко вивчення усіх тих процесів, що відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й безпосередньо в релігійно-побутовому середовищі, аналізуючи найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної політики держави та її органів щодо релігії та церкви.
Тому значну актуальність набувають положення релігієзнавства – системи наукових знань (філософських, соціологічних, психологічних) про релігію, її походження, побудову і функції. Деідеологізоване релігієзнавство приділяє значну увагу вивченню соціальної природи релігії, її місця в суспільстві. В такий спосіб воно виступає як раціоналістичний науковий тип знання про релігію, позбавлений рис як ідеологізованих, так і містифікованих теорій.
У вищих навчальних закладах України курс релігієзнавства ще тільки опановується, але ті знання, які повинні здобути слухачі в процесі оволодіння даною дисципліною, відіграють певну роль у встановленні їхньої світоглядної і правової культури, формуванні професійних рис фахівців.
Література:
1.     Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – Львів, 1925.
2.     Попова М.А. Фрейдизм и  религия. – М., 1985.
3.     Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1986.
4.     Угринович Д.М. Введение в религиеведение. – М., 1985.
5.     Фрейд З. Тотем и табу. – М., 1923.
6.&nbs
Предыдущая страница 1 2


Релігієзнавство як галузь науки

Скачать контрольную работу бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/?id=593&часть=2



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com