Реферат на тему "Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителів"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Курсовая на тему Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителів

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Курсовая *
Размер: 45.75 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Anna Salakhian
Предыдущая страница 1 2 3

добавить материал

Аналізуючи ідеальну державу Платона, бачимо, що є ряд рис, які, на перший погляд, здаються  утопічними. Але, є й інші риси, які можуть здатися і сучасними на сьогоднішній день. Головна ж мета трактату Платона про державу – проблема благородного і забезпеченого життя всього суспільства в цілому підходить і для тодішньої Греції і для нашої сьогоднішньої держави.
Отже, Платон чітко продумав і письмово зафіксував два своїх грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам, єдина, що проіснувала до кінця античності. Платоніки  ж продовжували безупинно вчити аж до 10 століття в Каррах. Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії для західного середньовіччя і Візантії, забезпечивши єдність усієї європейської думки.
РОЗДІЛ ІІІ
Життєвий шлях Арістотеля
     Арістотель народився в 384 р. до н. е.  У давньогрецькому місті Стагірі. Глибоке провінційне походження Арістотеля компенсувалося тим, що він був сином відомого лікаря Нікомаха. Бути лікарем означало в Стародавній Греції посідати  досить вагоме  місце в суспільстві. Крім того, Нікомаха знала майже вся Македонія. Він, будучи лікарем, служив при дворі у македонського царя Амінти ІІІ. Тому дитинство Арістотель провів при царському дворі, товаришуючи з сином Амінти Філіпом – майбутнім македонським царем Філіпом ІІ. У 369 році Арістотель залишився без батьків. На той час він вже отримав якісь знання з медицини, адже він був помічником свого батька. Однак, він не став професійним лікарем. Але медицина  залишилася  для нього на все життя настільки рідною і зрозумілою галуззю,  що згодом у своїх найважчих  філософських трактатах він дає пояснення  на  прикладах  з  медичної практики.  Опікун Арістотеля Проксен дозволив йому покинути рідне місто і отримати освіту в Афінах.
     Вже у 367 р. Арістотель прибув до Афін і вступив до Академії Платона. З цією Академією Арістотель пов’язав наступні 20 років свого життя – спочатку як учень, а потім – як вчитель [6; с. 145].    
     Арістотель був   спершу  принциповим платоніком,  а згодом відійшов  від  строгого  платонізму. Перші  твори  Арістотеля в стінах Платонівської Академії відрізняються   схильністю    його    до риторики, який  він  згодом приділив дуже багато уваги. У 364 року до н.е.  Арістотель зустрічається з  Платоном,  після чого  вони спілкувалися  до  самої  смерті Платона,  тобто  в плині 17 років. Платон дуже високо цінував  Арістотеля.
     Невдовзі, у 335 р., становище Арістотеля в Афінах  дещо змінилося у зв’язку з приходом до влади промакедонської партії. Не маючи ні політичних, ні громадянських прав, Арістотель, вирішує покинути Афіни. 
     Арістотель вирушив у мандри. Притулок він знайшов в малоазійському місті Асосі.  Тут він провів три роки (348-345). Саме тут остаточно визначився його світогляд. Тут же він одружився, і незабаром  в нього народилася донька.
     Протягом наступних троьох років Арістотель живе на острові Лесбос, у місті Мітілені, що розташоване недалеко від Асосу.
     У 343 році Арістотель повертається до царського двору, куди його запросив сам цар Філіп ІІ з метою доручити йому виховання свого тринадцятирічного сина Олександра. Коли ж у 16 років виховання закінчилося, і Олексанр Македонський став співправителем свого батька, Арістотель повертається на батьківщину – у Стагіру. Тут він теж не затримався на довго – він провів тут три роки (339–336).  В цей же період відбувається битва під Херонеєю (Беотія), в якій грецьке військо зазнало поразку від Філіпа ІІ, внаслідок чого грецькі міста тратили самостійність.
     Повернувшись до Афін у 335 році, Арістотель засновує свою власну філософську школу – Лікей (ліцей), та керував нею майже до кінця життя.  Школу Арістотеля часто називали «перипатетичною», бо навчання відбувалося під час прогулянок під накритою галереєю (peripatos).
     У Лікеї Арістотель викладав майже дванадцять років. Цей період збігається з періодом походів Олександра Македонського по Азії. Арістотель намагався пояснити молодому завойовнику різницю між греками та “негреками”. Але стосунки між Аристотелем та Олександром в цей час трохи погіршилися. Сталося це через Калісфена – племінника Арістотеля, який був також історіографом Олександра. Він відмовився писати пошану молодому монархові як напівбогові [11; с. 201-202].
     У 323  році у Вавілоні померає Олександр Македонський. І це викликало антимакедонське повстання в Афінах, тому прихильники промакедонської партії почали зазнавати гонінь. Ця ж доля спіткала й Арістотеля. Не чекаючи суду, Арістотель їде з Лікеї до Халкіди (що на острові Евбея), передавши  керування своєї школи Теофрастові. Але вже через два місяці Арістотель померає від шлункової хвороби (322 рік).
     Арістотель був надзвичайно плідним автором, але багато його творів - загубилися. Політико-правова тематика детально освітлюється в таких працях, як “Політика”, “Афінська політика” та “Етика”.
     Взагалі, твори Арістотеля поділяються на: діалоги, колективні роботи його школи, трактати. Доля всіх трьох груп була різною. Саме діалоги та інші ранні твори – пропали. Правда, залишилися деякі уривки цих праць, завдяки яким ми можемо дізнатися про зміст цих праць.  Всі колективні праці теж загубилися (крім “Афінської політії”). А от третя група зберіглася майже вся, правда дещо у спотвореному вигляді.        
Політико-правові погляди на державу в “Політиці” Арістотеля.
     Однією з  характерних   рис  наукової  діяльності  Арістотеля є її багатогранність.  Своїми працями Арістотель збагатив  майже всі існуючі  в його часи галузі науки. Держава і суспільство не лишилися поза увагою.  Головне  місце серед  його здобутків, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".
     Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава – це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.” [11, с. 343]
     У своїй праці Арістотель розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина – це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві. Отже, перша форма суспільного життя – родина рабовласницького суспільства. Другий етап утворення держави – селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з’являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав – виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище – розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу [14; с. 32-33].   
     Щодо ідеальної держави, то теоретична побудова ідеального поліса – кінцева мета, яку ставить   перед  собою Арістотель у  "Політиці". Цілком виправданими були   би   пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Арістотеля з грецькими полісами IV ст. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Арістотеля з епохою, у якій він жив. Міркування про поліс, ідеальний поліс, займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз його попередників і сучасників у другій книзі). Тут ми знаходимо обґрунтування думки про те, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, узгодженим з всіма чеснотами; тут поняття полісу піддається розчленуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що несправедливо розподілила між людьми розумові здібності, Арістотель захищає одну з підвалин  античного суспільства – рабство.  Він  також  виступає  захисником  іншої підвалини античного суспільства – приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині за природою.
     Розгляд різних теорій державних устроїв Арістотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього  проекту  на практиці. Арістотель критикує теоретичну позицію Платона – його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Арістотель знаходить довільні твердження,  а в  деяких   випадках   непродумані положення, що загрожують  при  введенні  їх у життя тими чи іншими труднощами і небажаними результатами.
     Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами,  Арістотель  відмовляється бачити в ній панацею від усіх   суспільних зол. Розбираючи проект Гіпподома Мілетського, він виявляє  протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподома беруть участь в керуванні державою поряд   з воїнами; тим  часом,  затверджує Арістотель, дійсність показує, що ті,  хто не має права носити зброю,  ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими,  хто володіє цим правом [19; с. 124].
     У такий спосіб Арістотель приходить до висновку, що запропоновані до нього проекти,  якщо вони будуть реалізовані,  не забезпечать  найкращого життя громадянам держави.
     На початку дослідження видів державних устроїв Арістотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує  поняття  громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій  висновок  Арістотель формулює так: "існує кілька різновидів громадянина.... громадянином переважно є той, хто володіє сукупністю громадянських прав". [29, с. 83] Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Арістотеля, спонукає  його  відразу ж перейти до питання про співвідношення чесноти справжнього громадянина  з чеснотами просто гарної  людини.
     Висновок Арістотеля такий: ці чесноти тотожні  в  одній державі і різні в іншій. І тут, таким чином, з’являється загальна порада філософа: вирішувати теоретичні питання звертаючись до складності і різноманіття дійсності, а саме,  політичної реальності [29; с. 85].
     Досить виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Арістотеля в тих його здобутках, де представлено класифікацію  видів державного устрою; три з яких розглядаються ним як “правильні”, три - як  “неправильні”, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види   державного устрою, за Арістотелем, - царська влада,  аристократія,  політія; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Царська влада – правління одного, що  править в і’мя загального блага;  тиранія – правління одного, що керується власною вигодою.  Аристократія – правління деяких, кращих,  що здійснюється в інтересах усіх громадян; олігархія – правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія – правління більшості, що обирається на підставі визначеного цензу і, що піклується про загальне благо; демократія – правління більшості,  незаможних,  в  інтересах  винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Арістотель у правильних видах державного устрою вбачає  прояв належної чесноти, у неправильних – відсутність чеснот.
     Неважко переконатися,  що за кожним  вжитим  в  Арістотеля політичним терміном  криється  цілком конкретний зміст. Філософ намагається зробити  свою  схему  гнучкою, яка була б здатна охопити все різноманіття дійсності.   Наводячи в приклад сучасні  йому держави й звертаючись до історії,  він,  по-перше,  констатує існування різних  різновидів  всередині  окремих   видів державного устрою, по-друге, відзначає,  що  політичний лад деяких   держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і, що існують проміжні  форми між царською і тиранічною владою – аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька  до  демократії  та ін. [14; с. 34-35].
     Велику  увагу  Арістотель приділяє питанню про державні перевороти. Його  міркування про причини і передумови переворотів у державах з різним  устроєм багато ілюструються  прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією ж особливістю відрізняється виклад його поглядів  на методи запобігання  переворотів і збереження тих чи інших видів державних устроїв.
     Підводячи підсумки нашого міркування про "середній" лад в міркуванні Арістотеля, можна зробити висновок: політія,  "середній" державний устрій,  опорою  якого  повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Арістотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Арістотель вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий  лад як на майбутнє грецьких полісів.
      Дві останні книги “Політики” вміщують у собі переказ проекту ідеального державного устрою, за яким громадяни мають абсолютно щасливе життя. Цей твір не був новизною в часи Арістотеля: в Арістотеля були послідовники, теорії яких опрацьовані у другій книзі “Політики”. Як бачимо, зі слів Арістотеля, а також з добре нам вже відомого Платона, творці цих проектів не досить піклувалися про практичне втілення своїх пропозицій в життя.
     Передумовами створення ідеального, найкращого, зразкового полісу, за Арістотелем є певна кількість населення, певні розміри території, зручне розташування відносно моря. З числа повноправних громадян виключалися ремісники та торгівці, так як стиль життя і тих, і інших, стверджує Арістотель, не сприяє розвитку чеснот, а щасливим життя може бути лише життя у відповідності до чеснот. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадян їжею та в той же час – можливістю дружньо надавати свою власність на використання іншим громадянам. Всьому громадянському населенню варто брати участь в усіх сессітіях, тобто у суспільних трапезах [8; с. 114-115].
     Особливе значення в “Політиці” надається шлюбним законам, які повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалися нормальні, здорові фізично діти. В останній книзі детально описуються методи виховання дітей – майбутніх громадян. Погляди Арістотеля стосовно цього питання тісно пов’язані з його   ідеалами суспільного устрою.
      Ідеальний державний устрій, що описується в “Політиці”, в цілому близький до того, який у попередньому викладенні називається аристократичним. За Арістотелем, громадяни в такому полісі ведуть такий образ життя, що сприяє розвитку чеснот та, відповідно, такий, що забезпечує державі щасливе життя. 
     В часи Арістотеля поліс переживав тяжку кризу, симптомами якої були – жорстока соціальна боротьба всередині грецьких міст-держав та різкий поділ останніх на демократичні та олігархічні, - сам Арістотель констатує той факт, що в більшій частині полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад.  Відносячи і той, і інший  до “неправильних” і, в той же час, вбачаючи в полісі вищу форму людського об’єднання, Арістотель повинен був шукати вихід з положення, яке склалося в той час. На його думку, грецькі поліси, що не здатні встановити у себе та в інших полісах досконалу форму правління, могли сподіватися вийти з безвихідного становища, в якому вони опинилися, лише завдяки допомозі ззовні, з боку.  Та ж сила (македонський цар), яка виявиться здатною встановити потрібні порядки в самій Елладі, як вважав Арістотель, допоможе грекам розселитися у колишніх володіннях персидських царів, засновувати там нові поліси з безумовно зразковими рисами державного устрою [16; с. 78-79].
     Арістотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни у світі, які відбувалися у сучасну для нього епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, в якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, найкращої, на його думку, політичної організації – грецького полісу. 
      Серед усіх здобутків Арістотеля треба виділити і те, що він почав спробу всебічної розробки науки про політику. Термін “політика” походить від грецького слова “поліс”, що означає “місто-держава”. Тому ті народи, що не прилучилися до життя в “місті-державі”, залишаються ніби поза межами грецької політики як науки про державу.
     Політика як наука в Арістотеля тісно зв’язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає розвинуті уявлення про моральність, знання етики. Метою політики є виховання прекрасних якостей громадян, досягнення справедливості і загального блага. Таким чином, під політикою Арістотель розумів управління суспільством через державу як особливий апарат, а також управління самою державою. Безсумнівно, що політику як науку, Арістотель вважав найбільш практично застосованим знанням, що забезпечує досягнення “суспільної користі”. Він назвав її наймогутнішою та архітектонічною наукою, що визначає всі інші науки, за допомогою яких “будуються” держави. У залежності від неї (науки) визначаються стратегія і економіка. Її ціль охоплює мету всіх інших наук.  
      
 
 
                                                                                                                

РОЗДІЛ IV

 Порівняльна характеристика ідеальної держави Арістотеля.
     Отже, порівнюючи погляди двох видатних філософів, можна стверджувати, що система поглядів, викладених в Арістотеля більш розгорнута та доведена до кінця, ніж у Платона. В працях Арістотеля (на відміну від Платона) погляди на державу не закінчуються на побудові якогось найкращого державного ладу, він розглядає основні принципи функціонування держави, описуючи при цьому декілька типів як позитивних, так і негативних, на його погляд політичних систем. 
     Виходячи з усього сказаного та проаналізованого вище, можна сказати, що проект Платона, описаний у “Державі” цілком утопічний і нездійсненний на практиці. Неможливо зробити державу абсолютно єдиною, тобто усуспільнити усю власність, скасувати інститут родини і т. д., не можна змусити правителя віддати свого сина в землероби, якщо він не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровільно розступитися і звести на трон безрідного орача тільки тому, що він за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливості [11; с. 346].
     Арістотель пішов шляхом критики Платона та його праць. Це, звичайно, легше. Він уміло довів неспроможність платонівської держави: “Корінну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильності його основної передумови. Варто вимагати відносної, а не абсолютної єдності як родини, так і держави: держава при постійному підсиленні єдності перестає бути державою. Адже за своєю природою держава є сукупністю елементів, що її складають. Якщо ж вона прагне до єдності, то в такому випадку з держави утвориться родина, а з родини – окрема людина!” [13, с. 432]. Арістотель критикує Платона за те, що останній стверджував, що “у зразково організованій державі дружини повинні бути спільними, діти – теж, та й усе їхнє виховання повинне бути спільним.” З критикою Арістотеля не можна не погодитись. Якщо ми простежимо розвиток цієї “ідеально організованої держави”, то можна буде побачити, що діти, які не знають своїх батьків, і їх розпусні батьки стануть не ближче, але навпаки далі один від одного. Позбавлені батьківського виховання діти не будуть виховані в шануванні старших, а дорослі, що позбавлені родини, будуть виявляти безсоромність. Усі будуть жити за принципом: “Я – людина – мірило всіх речей”, – за  принципом морального релятивізму софістів, проти яких так боровся сам Платон. Ми також погоджуємося з Арістотелем, що виступав проти пропозиції Платона усуспільнити всю власність. “До того, що складає предмет володіння дуже великого числа людей, додається менша турбота. Люди піклуються більше про те, що належить особисто їм; менше піклуються вони про те, що є спільним. Крім усього іншого, люди виявляють недбалість по відношенню до інших.” Знов ж таки Платон домігся того, чого зовсім не хотів. “Держава” Платона, яка побудована на протиріччях, являє собою зразок утопічного проекту [18; с. 47].
     “Політика” Арістотеля містить в собі не тільки критику Платона й інших проектів. Погляд на ідеальну державу в Арістотеля менш утопічний, ніж платонівський, але не тому, що він описував державний лад, який міг би бути втілений на практиці, а тому, що він більш обережний ніж Платон. Якщо Платон описував всі сторони життя у своїй ідеальній державі дуже детально, то Арістотель обмежується лише загальними зауваженнями типу: “як було б добре, якби було так.” У його трактаті безліч сполучень “повинно бути”, “повинні бути” тощо. Проте ніде немає вказівки, як зробити так, щоб все це здійснилося в житті. Деколи ця умоглядність Арістотеля доходить до абсурду. Територія повинна бути “важко доступна для вторгнення, але мати зручні виходи”; громадяни за природою “повинні бути розумними та мужніми” і т.д. тоді виникає запитання: що робити правителю, якщо його держава знаходиться в легкодоступній території або, що ж робити, якщо піддані цієї держави не є “сильними та мужніми”? на це відповіді так і не знаходимо. “Політика” Арістотеля – це лише рецепт, що виписаний на прекрасні ліки, які здатні вилікувати усі хвороби та пороки хворого суспільства. Але найголовніший недолік полягає в тому, що подібних ліків взагалі немає, так само, як і немає ідеальної держави.     
     Але чому вийшло так, що ні один з цих великих та видатних філософів не домігся поставленої мети? Відповідь може бути неоднозначна, але можна сказати точно, що держава, що не живе за законами справедливості, не може примиритися із загальнолюдськими, справедливими, чи якщо треба, божественними істинами. У кращому випадку між цими істинами буде завуальоване протистояння, у гіршому – відкрита боротьба, що поведе державу у прірву, а справедливість – до тимчасового зникнення, тому що в громадянській війні немає місця чесності та справедливості.
     Арістотель писав: “Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, - або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина.” А надлюдина, в розумінні філософа, скоріше всього це мудрець, порівняний з цією людиною. Цей мудрець самодостатній, і щоб не трапилося, сприймає все як належне у стані відмови від мирських благ. Образ одержує поширення й у християнстві у вигляді праведників та святих [14; с. 33]. Такі люди знаходяться на ступінь вище за інших, тому що завжди живуть за законами справедливості, але не за встановленнями держави, що легко фабрикуються правителями. Хотілося б, звичайно, щоб таких людей, а саме таких “надлюдей” було якомога більше, а якби всі стали подібними, то зникла б і потреба в апараті придушення – державі. Проте, - це ще одна утопія, така ж недосяжна, як і сама ідеальна держава.          

 

 

 

ВИСНОВКИ

     На переломі ХХІ століття наше суспільство знаходиться на етапі глибоких соціально-економічних перетворень. Таким періодам властиве переосмислення людьми оточуючого світу, відродження старих та становлення нових філософських вчень, саме тому виник інтерес розглянути та проаналізувати творчість античних філософів Платона та Арістотеля. Саме це  і було зроблено в даній роботі. Світ у працях Платона та Арістотеля – це світ краху системи грецьких міст-полісів та виникнення імперії Олександра Македонського. З цієї точки зору було дуже цікаво, вивчаючи філософські та політичні погляди Платона та Арістотеля, зрозуміти світогляд цих філософів не в закінченому вигляді, а прослідкувати їх розвиток, побачити як події суспільного життя в епоху Платона та Арістотеля знаходили своє відображення у становленні їхніх філософських та політичних систем. Тим більше, що властивий цим двом мислителям, особливо Платону, антидогматизм та особливий стиль у викладенні поглядів дозволяє не тільки ознайомитись з кінцевими результатами їх творчих пошуків, але й прослідкувати за ходом їх думок та суджень [7; с. 432].                    
     Розквіт філософської та політичної думки Платона та Арістотеля завжди поєднувався в них з досить активною політичною діяльністю. Як справжні греки, вони  нескінченно віддані своїм патріотичним інтересам та всіма силами хотіли зберегти Грецію саме класичного періоду.  Але вже тут вони стикнулися з досить суворою долею грецького класичного полісу, який стрімко йшов до своєї неминучої гибелі. 
     Бажання зберегти Грецію класичного періоду не було лише формальним висвітленням на папері. Нашу увагу також привертає і те, що як Платон, так і Арістотель, мали можливість практично реалізовувати свої філософські та політичні системи. Платон доклав чимало зусиль в просвіті сіракузького тирана Діонісія Молодшого, Арістотель – мав надзвичайно великий вплив на імператора Олександра Македонського. В Арістотеля були ще учні, крім Олександра, і саме з ними, своїми учнями, Арістотель пропонував законодавчі системи для нових грецьких полісів та колоній. Вже, проаналізувавши всі погляди Арістотеля, можна впевнено сказати, що нас може лише дивувати, як послідовно та природно співпадали в Арістотеля філософська теорія та життєва практика. Вплив Арістотеля на розвиток політичної думки Заходу досить значний: по суті, саме він у своїй “Політиці” підготував його ідейний фундамент, роздивився політичну реальність такою, якою вона є. Що ж стосується Платона, то він виявився значно ближчим до утопічних (хоча праці Арістотеля теж не позбавлені утопічних рис) поглядів, розвиваючи підхід до політики, заснований на постулюванні  ідеалу, та ігноруючи реальність.
     Отже, роблячи висновок, можна сказати, що проекти ідеальної держави двох мислителів розглянуті нами, є утопіями (в Платона в більшій мірі, в Арістотеля – в меншій), які представляють собою симбіоз рис вигаданих, надуманих ніби на противагу існуючим формам держави, з рисами реальними, такими, що відображають реальні історичні відносини всередині суспільства, сучасного для автору того чи іншого проекту. Усі проекти виникли в результаті ретельного вивчення сучасних автору та історичних державних формацій. В трактатах багато спільного, проте кожний філософ абсолютно самостійний; їх можна порівнювати, можна шукати відмінності та схожості, але в жодному разі не можна розглядати їх як одне ціле.
     Всі вони (праці мислителів), безумовно, мають надзвичайно велику історичну, а також теоретичну цінність, адже саме на цих вченнях будувались в майбутньому багатоманітні трактати та теорії. 
     Платон та Арістотель зробили суттєвий вклад в розвиток політико-правових вчень,  в теоретичну розробку проблем держави і права. Цим зумовлений їх помітний вплив на наступних авторів та їх видатне місце в історії політичних та правових вчень.        
   
Список використаної літератури:
1.     Александров Г.Ф. Аристотель. -  М., 1940. – 765 с.
2.     Античная философия. Специфические черты и современное значение. / Под ред. Кулэ М.Х. – Рига., 1988. – 184 с.
3.     Античная гражданская община. / Под ред. Бестужева Н.Е. – М., 1986. – 151 с.
4.     Аристотель. Метафизика. / Пер. и примечания Кубицкого А.В.- М., 1934.
5.     Аристотель. Политика. / Пер. Скворцова Н.М. Соч. в 4х т.  М., 1965. 
6.     Аристотель и античная литература. / Под ред. Гаспарова М.Л. – М., 1975.- 231 с.
7.     Асмус В.Ф. История античной философии. – М., 1965. – 453 с.
8.     Бергев А.А. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966. – 230 с.
9.      Богомолов А. Р. Античная философия. – С.-П., 1995. – 367 с.
10.                        Гуторив В.А. Политика Аристотеля // Вестник Ленинградского ун-та. Сер.6, научн. комммунизм, философия, право. – 1986. – Вып.3 – 111с. 
11.                        Дынник М.А. Очерк истории философии  классической Греции. – М., 1936. – 457 с.
12.                       Зубов В.П. Аристотель. – М., 1963. – 367 с. 
13.                        История политических и правових учений. / Под ред. Нерсесянца В.С. – М., 2001. – 736 с.
14.                        Мельников А.П. Проблемы политологии в работе Аристотеля “Политика” // Вестник Белорусского ун-та. Сер. 3 История, философия, политология, экономика, право. – 1995. - №1. – 134 с.  
15.                        Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. – М., 1979. – 640 с.
16.                Ойзерман Т.И. Главные философские направления: теоретический анализ историко-философского процесса. – М., 1986. – 280 с.
17.                        Платон. Государство. / Пер. Лосева А.Н. Соч. в 3т. М., 1971
18.                        Платон и Аристотель // Зниние – сила. – 1990. -№8. – 76 с.
19.                        Политика и политии Аристотеля / Доватур А. А. – М., 1965. – 389 с.
20.                Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – 400 с.
21.                Політологія. Підручник. / За ред. Семківа О.І. – Л., 1994. – 592 с.  
22.                Свенцицкая И.С. Античная гражданская община. – М.,1986. – 151 с.
23.                Справедливое государство Платона // Молодой коммунист, - 1972 - №9. – 98 с.
24.                Становление и развитие полиса. Античная Греция. / Под ред. Голубцова Е.С. – М., 1983. 422 с.
25.               Сюзюмов М.Л. Античная древность и среднее века. – Свердловск, 1982. – 160 с.
26.               Таранов П. В. Энциклопедия высокого ума. – М., 1999. – 547 с.
27.           
document.getElementById("lc").innerHTML="Загрузка 70%";
Предыдущая страница 1 2 3


Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителів

Скачать курсовую работу бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/?id=669&часть=3



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com