Реферат на тему "Методика роботи над усвідомленням поняття іменник"




Реферат на тему

текст обсуждение файлы править категориядобавить материалпродать работу




Диплом на тему Методика роботи над усвідомленням поняття іменник

скачать

Найти другие подобные рефераты.

Диплом *
Размер: 90.79 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Наталія Вознюк
1 2 3 4 5 6 7 8 Следующая страница

добавить материал

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Лінгводидактичні основи вивчення іменника
1.1 Сутність та лексико–граматичні ознаки іменника
1.2 Система вивчення іменника у початкових класах
РОЗДІЛ 2. Методичні передумови формування понять про іменник на уроках рідної мови
2.1 Організація і зміст експериментального дослідження
2.2 Перевірка експериментального дослідження
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ

ВСТУП
Подальше входження України у світовий освітній простір супроводжується суттєвими змінами в педагогічній теорії і освітній практиці. Основна засада, на якій «ґрунтується загальна орієнтація навчальної та виховної роботи – скерованість на розвиток особистості» [29, 3]. Такий підхід потребує перегляду змісту початкової освіти та пошуку нових педагогічних технологій. Це дасть змогу уникнути авторитарних способів передачі знань учням, оскільки суб’єктами пізнання вони можуть стати лише тоді, коли освіта для них стане життєвою потребою.
Провідна мета початкового етапу навчання української мови полягає насамперед у мовленнєвому розвитку школярів. Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти «українська мова як навчальний предмет будується за такими трьома змістовими лініями: мовленнєвою (комунікативною), лінгвістичною (мовною), соціокультурною, які прони-зуються діяльнісною» [19, 2], що і забезпечує формування практичних вмінь й навичок, передбачених програмою з мови.
Мовленнєва (комунікативна) змістова лінія, як основна, передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, набуття ними елементарних знань про особливості висловлювань, зумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацію спілкування. Мовною (лінгвістичною) основою формування в учнів початкових класів умінь зв’язно висловлюватися є «вивчення функціонування мовних одиниць у складі зв’язного висловлювання (тексту)» [38, 47].
У процесі вивчення мовного матеріалу, визначеного програмою початкового курсу української мови, значна увага має приділятися ролі мовних засобів у побудові зв’язних висловлювань. Цьому сприяють різні вправи і завдання на спостереження, вибір, заміну мовних явищ. Значення цього процесу у формуванні особистості неодноразово підкреслювали психологи, педагоги, методисти. Так, К.Д. Ушинський наголошував, що «уміння бачити предмет з різних боків, у різних ракурсах, ситуаціях є надзвичайно важливим для особистості» [4, 12].
Дидактичні дослідження [4; 16; 26; 40; 48 та ін.] показують, що на початковому етапі навчання цю важливу якість можна розвинути у всіх дітей, здійснюючи роботу з розвитку мовлення, причому не лише на спеціально відведених уроках, а й у процесі вивчення фонетичного, орфографічного, граматичного та лексичного матеріалу. Побудова висловлювань різних типів є як результатом, так і засобом удосконалення спостережливості, розвитку уяви, узагальнення сприйнятого.
У психолого-педагогічній літературі [68] підкреслюється нерозривний зв’язок розвитку мовлення дітей з розумовим розвитком. К.Д. Ушинський наголошував, що «розвивати мовлення окремо від думки неможливо» [31, 17]. Саме тому в роботі з розвитку зв’язного мовлення важливою складовою є психолого-педагогічна концепція розвивального навчання, що знайшла своє відображення у працях Л.С. Виготського, П.Я. Гальперіна, В.В. Давидова, Л.В. Занкова та інших [7, 96]. У їхніх працях знаходимо визначення основних критеріїв розвивального навчання, характеристику факторів, які забезпечують інтелектуальний розвиток молодших школярів, аргументовану оцінку готовності учнів до оволодіння прийомами мовленнєвої діяльності.
Визначаючи психолого-педагогічні передумови формування умінь зв’язно висловлюватись, необхідно брати до уваги вчення Л.С.Виготського про «зону найближчого розвитку» [68, 137], яка засвідчує хід процесів, що характеризуються станом становлення, дозрівання. Цей рівень досягається в результаті вирішення тих завдань, які дитина не може виконати самостійно, але може розв’язати з допомогою вчителя, у процесі колективної діяльності всього класу.
Важливе місце у навчанні учнів початкових класів відводив розвитку мовлення М.І. Жинкін. У своєму дослідженні учений підкреслював, що «будь-який твір учня дев’яти-десяти років свідчить про значно більші можливості дітей аналізувати сприйняте, ніж передавати його у тексті» [73, 12]. Це дозволяє стверджувати, що уміння будувати зв’язне висловлювання може бути сформоване у всіх учнів з урахуванням індивідуальних особливостей.
У сучасній психолінгвістиці розкриваються механізми і закони сприймання та побудови текстів. Мовлення, на думку О.О. Леонтьєва, є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має свою мету, підпорядковану діяльності в цілому. У свою чергу мовленнєва дія передбачає постановку мети (хоча і підпорядкованої загальній меті діяльності), планування і здійснення плану, зіставлення мети і результату. У рамках мовленнєвої діяльності мовленнєва дія співвідноситься з поняттям «уміння», яке психологи та дидакти (Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, І.Я. Лернер та ін.) розглядають як здатність учнів свідомо виконувати певну діяльність шляхом творчого використання знань у знайомих чи нових умовах [38, 47].
Для успішного навчання молодших школярів будувати зв’язні висловлювання методисти радять проводити таку роботу:
а) вивчення теоретичних основ аналізу тексту;
б) організація мовленнєвої практики молодших школярів, створення мовленнєвих ситуацій на уроках рідної мови;
в) формування умінь аналізувати і складати відносно короткі усні і письмові навчальні тексти для того, щоб розвивати в учнів оперативну пам’ять [55, 109].
Іменник, як ніяка інша частина мови, сприяє розширенню і конкретизації словника молодших школярів, надає висловлюванням точності та змістовності. Учні найчастіше вживають слова на позначення предмета та особи. Неточність у вживанні іменників у мовленні дітей зберігається навіть після ознайомлення з цією частиною мови та пояснюється невмінням використовувати їх багатозначність та синоніміку.
Ця проблема є безперервним процесом, що потребує ретельного дослідження, вивчення і розв’язання. Якщо вчені займались питаннями навчання молодших школярів будувати зв’язні висловлювання загалом, то питанням вживання іменників у системі розвитку мовлення і збагачення словникового запасу учнів конкретно не займався ніхто і вони залишились нерозв’язаними. Така актуальність даної проблеми, з одного боку, та недостатнє її вивчення, з іншого, й зумовило вибір теми дослідження.
Об’єкт дослідження – процес вивчення іменника як частини мови.
Предмет дослідження – методичне забезпечення даного процесу.
Мета дипломної роботи – дослідження особливостей опрацювання іменника на уроках української мови у початковій школі.
Завданнями дослідження є:
1. Опрацювання стану дослідження проблеми у лінгвістичній літературі.
2. З’ясування особливостей формування загального поняття про іменник та аналіз етапів вивчення іменника у початковій школі.
3. Окреслення граматико-стилістичної роботи при вивченні іменника.
4. Окреслення системи вивчення іменника у початкових класах.
5. Експериментальна перевірка методики особливостей вивчення іменника в початковій школі.
Гіпотеза дослідження: якщо методично забезпечити виконання програмових вимог до вивчення іменника, вікові та психологічні критерії засвоєння іменника як частини мови, то ефективність засвоєння граматичних категорій іменника буде більш ефективною, що забезпечить збагачення та активізацію словникового запасу молодших школярів.
Методи дослідження:
–  теоретичні: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація теоретичних та практичних даних; моделювання у процесі виконання вправ;
–  практичні: спостереження за навчально-виховним процесом; бесіди з вчителями, учнями початкових класів; виконання вправ на вироблення вмінь і навичок в учнів; проведення цікавих завдань-ігор на виявлення знань про іменник.
Теоретичне значення дипломної роботи полягає в обґрунтуванні системи вивчення іменника у початкових класах, виявленні ролі іменників у збагаченні, уточненні й активізації словникового запасу молодших школярів.
Практичне значення дослідження визначається обґрунтуванням системи вправ, спрямованих на засвоєння лексико-граматичних категорій іменника як частини мови учнями початкових класів.
Структура дослідження, визначена метою та завданнями, складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. Лінгводидактичні основи вивчення іменника
1.1 Сутність та лексико-граматичні ознаки іменника
У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять парадигми відмінюваних частин мови (іменників, прикметників, займен-ників, числівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змінних, так і незмінних.
Кожна відмінювана частина мови має свої характерні парадигматичні мікросистеми, які створюють систему парадигм даної частини мови. Отже, існують окремі системи парадигм іменників, прикметників, займенників, числівників та дієслів, що в своїй сукупності складають загальну морфологічну парадигматичну систему мови [77, 63]. У кожну парадигму входить не лише система флексій (закінчень), а й певна кількість варіантів основ, які сполучаються з одними й тими ж флексіями.
Іменник називає предмет і відповідає на питання хто? що? У граматиці предметом вважається все, про що можна запитати хто це? або що це? Отже, предмети — це не тільки назви людей (робітник, співачка), тварин (кінь, ворона), конкретних речей (сонце, книжка), а й назви опредмечених дій (засідання, облік), ознак (компетентність, краса), абстрактних понять (совість, доброта) і т. п. [53, 46].
За характером називання іменники бувають загальні й власні. Загальна назва дається багатьом однаковим предметам: чоловік, відвідувач, місто, гора, журнал, день, щастя.
За лексичним значенням загальні назви бувають:
а) одиничні — називають предмети, що піддаються лічбі: хлопець, орел, олівець, телевізор, будинок, вулиця, ліс, день, ранок, дощ, вітер;
б) збірні — називають сукупність предметів як одне ціле виступають лише в однині: молодь, студентство, професура, інтелігенція, малеча, дітвора, братва, піхота, мурашня, проміння, колосся, листя, гарбузиння, дубняк, осичина;
в) речовинні — називають різні речовини, матеріали, продукти і теж, як правило, виступають лише в однині: залізо, пісок, граніт, вода, кисень, полотно, жито, пшениця, смородина, капуста, борошно, цукор; але мо-жуть виступати й лише в множині: дріжджі, вершки, суниці, чорнобривці;
г) абстрактні — називають узагальнені властивості, дії, ознаки, процеси, стани, наукові поняття, представлені як предмети: скромність, доброта, хоробрість, краса, правда, можливість, успіх, правило, спів, біг, здивування, страх, час, година, кілограм, фізика, діалектика [72, 84].
Власна назва дається окремому предметові, щоб відрізнити його від інших подібних: Григорій, Куценко, Київ, Дніпро, «Вечірній Київ», Конгрес української інтелігенції, Юпітер, Чумацький Шлях.
Серед власних назв розрізняються:
а) антропоніми — власні назви людей (імена, прізвища, прізвиська): Олег, Лариса, Святослав, Григорович, Іванівна, Шевченко, Леся Українка, Шекспір;
б) топоніми — власні географічні назви (назви територій, держав, населених пунктів, урочищ, місцевостей, гір, вод тощо): Європа, Україна, Дніпро, Київ, Хрещатик, Поділля, Карпати, Говерла, Світязь, Холодний Яр, Биківня, Крим, Памір, Атлантика;
в) космоніми — назви космічних об'єктів: Чумацький Шлях, Велика Ведмедиця, Козеріг, Марс, туманність Андромеди;
г) міфоніми — найменування божеств, міфологічних персонажів: Перун, Дажбог, Юпітер, Зевс, Прометей, Ахіл лес, Вій, Перелесник, Берегиня, Ладо.
r) зооніми — клички тварин: Гнідий, Стріла, Лиска, Ряба, Сірко, Пірат, Мурчик;
д) культуроніми — позначення предметів духовної і матеріальної культури, зокрема творів літератури й мистецтва, творчих колективів, установ, підприємств, організацій, сортів рослин, продуктів виробництва: Біблія, Євангелія, вірш «Заповіт», журнал «Вітчизна», опера «Запорожець за Дунаєм», товариство «Просвіта», видавництво «Либідь», газета «Україна молода», завод «Арсенал», комбайн «Нива», цукерки «Пташине молоко» тощо [30, 101-102].
За граматичним значенням іменники поділяються на назви істот і назви неістот.
Назви істот поділяються на:
а) назви осіб (тобто назви людей за різними ознаками, назви міфологічних істот, персонажів тощо): продавець, токар, прибиральниця, помічник, Михайло, Шевчук; лісовик, Перун, Дажбог, Мавка, Мальований Стовп — відповідають на питання хто?;
б) назви тварин (тобто назви всіх представників тваринного світу, включаючи й найпростіших): слон, кит, корова, свиня, ластівка, карась, метелик, черв'як, мікроб — відповідають переважно на питання що?
Назви неістот поділяються на:
а) назви чітко окреслених предметів і понять (тобто назви охоплю-ваних зором речей, деталей, частин тіла, різних мір, місяців, днів тижня тощо): стіл, олівець, портфель, ключ, дуб, рука, лоб, метр, кілограм, серпень, вівторок — відповідають на питання що?;
б) назви нечітко окреслених предметів і понять (тобто назви предметів, що не охоплюються зором, не мають чітких меж, збірні назви, назви територій, речовин, явищ, почуттів, дій, станів, ознак, ігор, абстрактних понять тощо): ліс, шлях, космос, гурт, народ, листя, пшоно, завод, пісок, алюміній, грім, радість, гнів, футбол, сон, прогрес, Крим, Прикарпаття — відповідають на питання що? [47, 136].
Ці значення нерідко проявляються у відмінкових формах іменників. Так, у знахідному відмінку іменники, що означають назви істот, мають переважно таке саме закінчення, як у родовому а ті, що означають назви неістот, — як у називному: бачу (кого? що?) брата, коня, орла, братів, коней, орлів, сестер, лошат; але: степ, сніг, завод, степи, сніги, заводи, сосни, коліщата. Часом є різниця й між назвами осіб та назвами тварин в оформленні знахідного відмінка множини: доглядає хворих, але: доглядає коней, і коні, овець і вівці.
Що стосується словотвору іменників, то виділяють є префіксальний і суфіксальний спосіб. Іменникових префіксів небагато, і вони переважно малопродуктивні. В іменниках виділяються незапозичені префікси пра- (вказує на давність: прабатьківщина, праліс, прадід); перед- (вказує на передування в часі: переддень, передісторія); па- і про- (позначають неповноту чогось: пагорб, паросток, провесна, просинь, прозелень); су- і спів- (вказують на об'єднання чи сумісність чогось: сузір'я, супутник, сусід, суглинок, співавтор, співрозмовник, співпраця, співчуття); під- (позначає підпорядкованість: підвид, підстанція); без- і не- (позначають відсутність чогось, надають основі протилежного значення: безладдя, безробіття, безодня, нещастя, недоля) [43, 61].
У сучасній українській мові використовуються також іншомовні префікси, зокрема анти- (щось протилежне: антиречовина, антициклон); віце- (другий: віце-консул); екс- (колишній: екс-чемпіон); проте- (попередній, первинний: прототип, протоплазма); супер- (зверхній: суперзірка); ультра- (найвищий: ультразвук); ре- (зворотний, повторний: реконструкція, реекспорт) тощо.
Суфіксальний словотвір назв осіб. Найбільше є суфіксів для позначення осіб за їхньою діяльністю, заняттям, діями. Ці іменники творяться переважно від дієслівних основ, хоч і не завжди [71, 366].
Найпоширеніші з-поміж них такі: -ар (косар, кобзар, килимар); -яр (кресляр, маляр, скляр); -ець (співець, борець, знавець); -ик, який входить до складу суфіксів -ник, -овик, -івник, -альник, -ильник, -ільник (дослідник, ремонтник, нафтовик, мостовик, танцівник, кранівник, рахівник, постачальник, шанувальник, кріпильник, свердлильник, болільник); -ач (сіяч, спостерігач, попихач, циркач); рідше вживаються суфікси -ич (підпасич, погонич), -ун (бігун, несун), -ій (водій, палій), -итель, -атель (мислитель, вихователь) тощо.
Зрідка в цьому значенні використовуються й іншомовні суфікси -ент, -ант (студент, практикант, дебютант); -ер, -ир, -ор (тренер, візитер, рекетир, командир, диктор, кредитор); -ист, -іст (таксист, шахіст) тощо.
Для позначення осіб за різними якісними ознаками вживаються суфікси -ець (сміливець, мудрець); -ак (дивак, бідняк); -ач (вусач, бородач), -ань (черевань, вусань), -ень (красень, велетень), -ун (дикун, горбун, веселун), -ил(о) (чудило, здоровило) тощо [74, 122].
Назви осіб за місцем проживання й національністю утворюються найчастіше за допомогою суфікса -ець (українець, іспанець, полтавець, чернігівець, черкасець, кременчужець), а також -анин (росіянин, киянин, харків'янин, вінничанин, лучанин). Рідко вживаються суфікси -ин (болгарин, татарин, грузин), -ак (подоляк, сибіряк), -ич (русич, москвич), -ит (одесит). Іноді між твірною основою й суфіксом може вставлятися інтерфікс: Ялта — ялтинець, Рівне — рівненець, Америка — американець, Конго — конголезець.
1 2 3 4 5 6 7 8 Следующая страница


Методика роботи над усвідомленням поняття іменник

Скачать дипломную работу бесплатно


Постоянный url этой страницы:
http://referatnatemu.com/43822



вверх страницы

Рейтинг@Mail.ru
Copyright © 2010-2015 referatnatemu.com